Чак Палагнюк - Задуха

Ми з Денні прийшли сюди не просто так. Ми прийшли збирати коров'ячі коржики. Простіше сказати, коров'ячі кізяки. Денні мені каже:

— Прочитай, друже. Оголошення, яке в колі. — Він розгортає газету. — Ось воно. — Оголошення обведено червоним фломастером.

На очах у молочниць. На очах у туристів. Нас точно спіймають — на сто відсотків. Із тим самим успіхом можна було просто піти здаватися вельми поважному лорду-губернатору.

Газетний аркуш іще теплий — нагрівся від заду Денні, й я кажу:

— Тільки не тут, друзяко, — і намагаюсь усучити газету назад Денні.

І він каже:

— Вибач, я зовсім не хотів тебе підставити. Якщо хочеш, я сам тобі прочитаю.

Школярі, яких приводять сюди на екскурсії замість уроків, обожнюють ходити до курника й дивитись, як несуться кури. Але нормальні кури — це не так цікаво, як, скажімо, курка з одним оком, або без шиї, або з недорозвиненими лапами, так що дітлахам до вподоби трусити яйця. Вони беруть їх, трясуть і підкладають назад квочкам.

Ну й нехай собі курча вилупиться виродком або розумово неповноцінним! Освіта понад усе.

Якщо курчаті щастить, воно вилуплюється мертвим.

Допитливість чи жорстокість? Я навіть не сумніваюся, що ми з лікаркою Маршалл могли б дискутувати на цю тему годинами.

Я підчеплюю лопатою коров'ячий коржик, слідкуючи за тим, щоб він не розвалився. Засохлий кізяк, він не смердить; але всередині він вологий, і якщо його зламати, то смердітиме — будь здоров. У такій роботі є один позитивний бік. Коли руки вічно в коров'ячому лайні, якось само собою позбуваєшся звички гризти нігті.

Денні читає:

— «Віддамо в добрі руки: самець двадцяти чотирьох років, який майже позбувся шкідливих звичок, доход обмежений, професійні навички та вміння — майже ніяких, привчений до туалету». — Далі йде телефонний номер. Номер Денні.

— Це мої предки, друзяко. Це їхній телефон, — каже Денні. — Тобто вони натякають.

Учора ввечері він знайшов цю газету в себе на ліжку.

Він каже:

— Ніби як це я.

Я говорю, що зрозумів. І загрібаю дерев'яною лопатою черговий коров'ячий коржик. Обережно опускаю його до плетеної корзини. Щоб він не зламався.

Денні запитує, чи можна йому буде пожити в мене.

— Я б не напрошувався так, — мовить Денні. — Але це вже крайняк.

Я не запитую, чому: чи йому не хочеться мені завдавати клопоту, чи тому що він іще не зовсім ідіот, аби тішитися перспективою жити зі мною в одній оселі.

Дихання Денні відгонить кукурудзяними чіпсами. Ще одне грубе порушення історичної достовірності персонажа. Молочниця Урсула виходить у двір, абсолютно удовбана, і дивиться на нас осклянілим поглядом.

— Якби в тебе була дівчина, яка тобі подобається, — кажу я Денні, — й вона захотіла від тебе завагітніти, що б ти зробив?

Урсула підтакує спідницю й іде через двір, шльопаючи по плескачах гною своїми дерев’яними черевиками. Штурхає сліпе курча, що потрапило їй під ноги. Хтось із туристів устиг зняти цей момент. Якась одружена пара з маленькою дитиною підкочує до Урсули із проханням узяти малюка на руки, аби зробити знімок, але тут же поспішно відходить — певно, що вони побачили її очі.

— Не знаю, — каже Денні. — Дитина — це зовсім не те, що завести собаку. Тобто дитина — вона довго живе, розумієш?

— А якщо вона не збирається залишати дитину? — запитую я.

Денні неуважливо роззирається навсібіч і мовить:

— Я не розумію. Що значить — не збирається залишати? Хоче продати її, чи що?

— Принести в жертву, — кажу я.

І Денні каже:

— Друзяко.

І я кажу:

— Припустимо. Тільки припустимо, що вона збирається вискребти мозок у ненародженого ембріона, зібрати його в таку велику голку і ввести його в мозок людини з розумовими порушеннями й таким чином її вилікувати.

У Денні злегка відвисає щелепа.

— Слухай, друже, ти не мене часом маєш на увазі?

Я маю на увазі свою маму.

Це називається трансплантат нервової тканини. Деякі називають його прищепою. І це єдиний дієвий спосіб відновити мамин мозок на цій стадії ураження. Спосіб, не особливо розповсюджений у медицині, з причини достатньо зрозумілої — проблематично дістати ключовий компонент.

— Ось так просто змолоти на фарш живу дитину?! — мовить Денні.

Я кажу:

— Зародок, а не дитину.

Ембріональна тканина, сказала Пейдж Маршалл. Лікарка Маршалл із її білою шкірою та хтивим ротом.

Урсула підходить до нас і вказує на газету в руках у Денні. Вона каже:

— Якщо там не стоїть 1734 рік, то ти втрапив. Порушення історичної достовірності.