Чак Палагнюк - Задуха

Її голос у динаміку:

— Я нічого не дала світові. Нічого вартісного.

На екрані — на десять секунд — моя мама і Пейдж у коридорі біля кімнати для ремесел і рукоділля.

Голос Пейдж, такий далекий і різкий у динаміку:

— А як же ваш син?

Я припадаю до екрана.

На екрані — я сам. Сиджу, притиснувши одне вухо до динаміка. Одна рука швидко рухається в кишені штанів.

Пейдж у динаміку мовить:

— А як же Віктор?

Я зараз кінчу. Серйозно.

І мамин голос у динаміку:

— Віктор? У нього свої способи, як утікати від дійсності.

Потім мама сміється в динаміку й каже:

— Батьківство й материнство — опіум для народу!

На екрані — дівчина з-за стойки реєстратури стоїть у мене за спиною з чашкою кави в руці.

Коли я наступного разу приходжу до мами в лікарню, вона здається ще худішою — якщо таке взагалі є можливим. Її шия — не товща мого зап’ястя. Жовта шкіра провисає в глибоких провалах між гортанню та голосовими зв’язками. Із-під шкіри на обличчі просвічує череп. Вона кладе голову набік так, аби бачити мене в дверях. У кутиках її очей накопичився якийсь сірий слиз.

Тазові кістки випинаються з-під ковдри. Тазові кістки, і ще — коліна. А так ковдра абсолютно плоска.

Вона простягає одну руку крізь хромовану огорожу на ліжку — кошмарну руку, тонку, ніби куряча лапа. Вона простягає мені руку й важко глитає. Горло судорожно стискається, на губах пузириться слина. І вона каже:

— Морті.

Вона мовить:

— Я не звідниця й не повія. — Її руки стискаються в кулаки, і вона потрясає ними в повітрі. — Я хочу зробити феміністичну заяву. Звідки взагалі візьметься проституція, якщо всі жінки перемруть?

Я приніс їй красивий букет квітів і листівку з побажанням скоріше видужувати. Я поїхав до лікарні відразу після роботи, так що на мені короткі штани і сюртук, туфлі з пряжками та в’язані панчохи, забризкані грязюкою.

І мама каже:

— Морті, цю справу краще не доводити до суду. — Вона відкидається на подушки. Цівка слини стікає в неї з рота на білосніжну наволочку. Волога біла тканина здається голубуватою.

Листівка з побажанням скоріше видужувати тут не допоможе.

Вона потрясає кулаками в повітрі.

— І ще, Морті. Треба зателефонувати Віктору.

У неї в кімнаті пахне так само, як пахнуть тенісні черевики Денні у вересні, після того, як він проносив їх усе літо — без шкарпеток.

Красивий букет квітів залишився взагалі непоміченим.

У мене в кишені — її щоденник. Між сторінками — прострочений чек за мамине перебування в лікарні. Я ставлю квіти в мамин нічний горщик і йду купувати вазу. І якої-небудь їжі — для мами. Шоколадного пудингу, приміром. Стільки, скільки зможу принести. Такої їжі, яку я зможу запхати їй до рота і змусити її проковтнути.

На неї боляче дивитись. Я не можу її бачити такою. Але я не можу сюди не приходити. Коли я вже виходжу в коридор, вона каже:

— Я вас дуже прошу, розшукайте Віктора. Поговоріть із ним. Умовте його допомогти лікарці Маршалл. Будь ласка. Він мусить допомогти лікарці Маршалл урятувати мене.

Випадковостей не буває.

У коридорі стоїть Пейдж Маршалл зі своєю незмінною дощечкою з паперами та у своїх незмінних окулярах.

— Я подумала, що вам треба знати, — каже вона. Прихилившись спиною до перил, які йдуть по стіні вздовж усього коридора, вона каже: — На цьому тижні ваша мати схудла на вісімдесят п'ять фунтів.

Вона заводить обидві руки за спину. Тепер, коли вона так стоїть, її груди особливо випинаються вперед, і груди, і лобок, Пейдж Маршалл поволі проводить язиком по нижній губі й каже:

— Ви збираєтеся вжити яких-небудь заходів із цього приводу?

Апарат для штучного підтримання життя, зонд для штучного годування, апарат для штучного дихання — в медицині це називається «інтенсивна терапія».

Я говорю, що знаю.

Ми стоїмо, дивимось одне на одного, і кожне чекає, що інше поступиться.

Повз нас проходять дві ветхі бабусі. Вигляд у обох задоволений і радісний. Одна бабуся показує на мене пальцем і каже другій:

— Ось якраз цей приємний молодий чоловік, про якого я тобі говорила. Він задушив мою кішку.

Друга бабуся — в кофті, застебнутій не на ті ґудзики, — мовить:

— І не кажи. Одного разу він побив мою сестру мало не до смерті. Дуже приємний молодий чоловік.

Вони далі йдуть по коридору.

— Це дуже достойно, — каже лікарка Маршалл. — Я маю на увазі те, що ви робите. Ви допомагаєте їм покінчити з найсильнішою, найтяжчою кривдою.