Валентина Мастєрова - Суча дочка

— Ти знаєш, Миколаївно, кого я бачила сьогодні? Не повіриш. Я й сама не повірила, ледве вгадала. Така пава, наче й не наша.

Олена зацікавлено подивилася на жінку, встала з мотоцикла й підійшла ближче.

— Вона мені каже: «Здрастуйте, тітко Варко». Я кажу: «Доброго здоров’я», а сама ніяк не впізнаю, хто воно такий. Придивилася, аж то Любка Дуніна…

Олені здалося, що її ударило струменем. Якусь мить стояла вражена й широко розкритими очима дивилася на жінку, потім рвонулася до мотоцикла.

— Чого це вона? — здивувалася та. — Наче я нічого такого й не сказала.

Олена навіть шолома не надягла. На великій швидкості виїхала з колгоспного двору і мало не врізалася у зустрічний самоскид, що віз на ферму зелену масу. Водій автомобіля спинився, блідий вийшов із машини, лайнувся вслід мотоциклу, сів на підніжку кабіни й тремтячими руками дістав із кишені цигарки. А вона вижимала з мотоцикла все, що могла, й мотоцикл не їхав, а летів сільською вулицею. Спинилася біля свого двору. Не увійшла, а вбігла до хати.

— Мамо, де Іван?

Мати глянула на дочку і впустила віника, яким намагалася зняти у куточку павутину.

— Що з тобою?

— Мамо, де Іван!? — закричала Олена.

— Що з тобою? — ще більше розгубилася Наталка. — Де йому бути — батько у дитячий садочок повіз. І я ось зараз на роботу йду. А що таке?

Олена не відповіла. Вибігла з хати й навіть дверей не зачинила. Під’їхала до дитсадка. Малеча ще не пішла на сніданок і гралася на подвір’ї.

— Синок! — Олена здалеку побачила хлопчика. Підбігла, підхопила на руки й притулила до грудей. — Я заберу, — сказала виховательці.

Зняла курточку, наділа на нього й посадила перед собою на мотоцикла. Виїхала далеко за село і зупинилася. Сіла на траву й затулила обличчя руками. Хлопчик деякий час мовчки дивився, потім ковзнув із мотоцикла.

— Мамо, — торкнув її за плече і сам скривився плакати.

— Синок! — Олена обняла хлопчика, пригорнула до себе. — Я тебе нікому не віддам… Нікому…

Тільки пізно увечері приїхала додому. Однією рукою тримала сонного Івана, другою — руля. Внесла дитину на руках у двір. Наталка зустріла їх на ґанку.

— Ти, Олено, що — здуріла? Що це ти видумала? Дитя кудись забрала, ми з батьком місця собі не знаходимо. Ніч надворі…

Олена мовчки зайшла до хати, поклала дитину на ліжко й обережно почала роздягати.

— Чого ти мовчиш? — допитувалася мати.

— Не чіпайте мене — я спати хочу, — промовила дочка стомлено.

— Іди лягай, я тобі що — не даю? Але щось же воно трапилося? — стояла на своєму Наталка.

— Нічого.

— Як же нічого — хіба я не бачу? — зітхнула сумно. — Не хочеш, то й не кажи, тільки кому ти ще розкажеш, як не матері. А новину чула — Люба Дуніна приїхала? — При цих словах Олена впустила дитячий черевичок і втупилася поглядом у матір. — До нас аж двічі заходила. Тебе питала, хотіла побачити. — Дочка напружено чекала, що вона скаже ще, але Наталка замовкла, здивована, що та, здавалося, ніяк не відреагувала на новину.

— Люба щось казала? — нарешті ледь ворухнула обвітреними губами.

— Хвалилася, як добре живеться, — мати зраділа, що дочка таки зацікавилася новиною. — Оце в Крим їде, на курорти, так до Дуні по дорозі заїхала.

— Надовго? — Олена роздягнула дитину, накрила ковдрою. Наталка чекала, що вона піде вмиватися чи вечеряти, але та стояла коло хлопчика і дивилася на сонне личко.

— Та ні, ненадовго. Може, днів на два-три. Попутньо ж їде. Там така пава, — промовила трохи заздрісно. — У золоті вся. Каже — гроші добрі заробляє. Про тебе розпитувала. Не повірила, що у нас хлопчик, побачити хотіла. Жаліла, що ти у село вернулася. А Дуня така ходить — землі під собою не чує…

— Годі тобі, — перебив дружину Микола, — не бачиш, що вона з ніг падає.

Наталка ображено замовкла, а донька взяла рушника й пішла на вулицю до умивальника, що висів на стовпчику, під старою шовковицею.

Вранці Олена зібралася на роботу й почала будити сина.

— Нащо це ти його будиш? — Наталка підвелася й собі.

— Так треба, мамо. Вставай, синку, — будила тихенько, але хлопчик не хотів прокидатися.

— Миколо, вставай! — гримнула Наталка на чоловіка, який теж не спав, та ще лежав у ліжку. — Подивися, як вона над дитям знущається.

Микола підвівся, взяв зі стільця штани й сорочку, мовчки одягнувся. Потім промовив до дружини:

— Нехай бере, раз хоче. А ти до неї не чіпляйся.

— Вас обох у дурдом треба! — зірвалася на крик Наталка. — Вона переведе його на тому мотоциклі, цілий день гайсаючи.