Валентина Мастєрова - Суча дочка

Микола мовчав, удавав, що спить, а сам вслухався у віддалений гуркіт мотоцикла, аж поки той і зовсім не стихав. Подумки згоджувався з дружиною, але разом із тим батьківське серце тепліло гордістю за дочку, яка з кожним роком упевненіше стояла на землі. На своїй землі, а не десь у чужих світах.

— Не будемо орати картоплище, — доводила Олена на черговому наряді, — дисками пройдемо у два сліди, й вистачить.

— Та хтозна… — сумнівався Тит Феодосійович. — Може, й так.

— А ти їй більше потурай — вона скоро не тільки тобі, а й мені на шию вилізе. Ти, Олено Миколаївно, носишся з тією пшеницею, наче куриця з яйцем, ніби її одну треба сіяти. Скільки он іще всього треба сіяти й пересівати…

На ці слова Данила Павловича Олена посміхнулася й опустила очі. Голова вдав, що не помітив тієї посмішки, сердито перевів розмову на інше:

— А в тебе, Тихоновичу, вчора трактор чого півдня простоював? Ви що, в чортового батька зиму робили, що у вас зараз техніка ламається?

Бригадир тракторної бригади мовчав.

— Я тебе питаю чи когось?

— Та то не трактор, — виправдовувався ніяково Тихонович, — то Андрій перевтомився, задрімав трохи.

— Ага, перевтомився, значить… — Данило Павлович у ті хвилини, коли сердився, здавався розгубленим, мовби дивувався, чому виходить саме не так, як потрібно. Не часто, але зривався на крик, потім іще більше сердився від того, що мусив кричати. — Якщо він у тебе ще раз перевтомиться, переводь його на ферму.

— А кого я на трактор посаджу?

— Сам сядеш. Я з вами панькатися не буду сьогодні, коли у полі стільки роботи, а в декого дірява горлянка на першому місці.

Олена не помічала весни, тієї, що примушує відчувати, яке ж воно прекрасне, молоде життя, завмирати серце у солодкому щемі. Немов чорногуз, ходила полями, глибоко грузла у свіжовиораній ріллі.

— Що ти там довбешся — я що, перший рік орю? — Андрія Олена не впізнавала. Часто неголений, з набряклим обличчям і колючими очима, у яких прохоплювалася відверта зневага.

— Може, й не перший. Тільки ти ось не виорав, а пошкрябав землю. Бур’ян увесь зверху, тут і культиватор не допоможе.

— Щось ти дуже розумна стала. Це не…

Та Олена різко обірвала його:

— Знаєш що, Андрію? Я у тебе про себе нічого не питаю, а бригадиру скажу, що ти знущаєшся над землею, а не ореш.

Андрій примружив очі, ніби дивився проти сонця:

— І чого ти так лізеш зі шкіри? Авторитет у начальства заробляєш чи просто корчиш із себе, мовби ніхто не знає, що ти за цяця?

Олена не слухала його більше, повернулася й пішла до мотоцикла. Голова піднята, в очах ні крихточки болю. Струнка. У теплій шкіряній куртці й вузьких джинсах, заправлених у невисокі гумові чобітки. В Андрія щось боляче ворухнулося в грудях, але він плюнув собі під ноги й повторив:

— Корчить із себе…

Олена поїхала прямо на тракторний стан. Побачила бригадира біля сівалки й під’їхала туди мотоциклом.

— Ви, Тихоновичу, подивіться на поле, як ваші хлопці орють. Один гній на той світ уорав, другий не оре, а шкрябає землю.

Василь Тихонович, середнього зросту літній чоловік із чорними, наче в цигана, очима, глянув на Олену:

— Думаєш, я їх змушу краще орати?

— А невже дивитися, як вони знущаються з землі? Що на тих полях виросте, тільки насіння переведем?!

— Було б у мене механізаторів удосталь, я б знайшов, як із ними балакати. А так… Сама бачиш— всі тікають із села у місто, ніби там медом намазано. Зайди он у школу, запитай: хто з випускників у селі залишиться? Ніхто. Скоро одні пенсіонери та каліки житимуть по селах. І що тому Андрію скажеш? Він завтра кине трактора й будь здоров. Тоді зовсім заспіваємо — і з оранкою, і з посівною.

— Але ж і так не можна. — Олена озирнулася по двору — там стояло кілька тракторів, на яких нікому було працювати. Довго мовчала, потім промовила з болем:

— Ну, не можна ж глумитися над землею тільки тому, що нікому на ній працювати. Земля нас за це ще покарає.

Яра пшениця зійшла дружньо і в червні викинула зелені стрілочки колосків. Тит Феодосійович тільки посміхався, а Данило Павлович уголос радів:

— Якщо вродить, я тобі, Олено Миколаївно, премію випишу, персональну, за ініціативу й агрономічний талант. Є таке слово? — запитливо дивився на неї. — Немає, то придумаємо, аби хліб добрий ростила.

Одного разу спинила мотоцикла на колгоспному дворі, біля купи жінок, що чекали машину їхати полоти буряки, привіталася, хотіла щось сказати, але не встигла. Одна з жінок, яка жваво розповідала сільську новину, немов аж радісно заходилася переповідати й Олені.