Валентина Мастєрова - Суча дочка

Під’їхали до старих дубів, за якими у видолинку стояла колгоспна пасіка. Олена підвела мотоцикл у затінок дерев і попередила журналіста:

— Тільки не розмахуйте руками, бо покусають, і подивіться, щоб у кишенях не було нічого солодкого.

Той слухняно вивернув кишені, потім зазирнув до сумки. Ішов до невеликого дерев’яного куреня і зі страхом дивився на вулики, які, ніби маленькі хатиночки, стояли між колоніями польових квітів.

— Здрастуйте, дядьку Кириле, — ще віддалік привіталася Олена. Пасічник поклав рамку, яку ремонтував, підвівся із саморобного стільчика, витер долоню об штани, по-свійськи кивнув Олені й простяг руку незнайомцю. — Це журналіст із Києва, — представила та Володимира Аркадійовича.

Дядько Кирило трохи зніяковів, а потім пожартував:

— Ось, нате, надіньте маску, бо бджоли не розбираються… Інтересуєтесь пасікою, може, й у вас є?

Мельниченко заперечливо хитнув головою, глянув на Олену, і та пояснила:

— Ні, ми тут на поля дивимося — журналіст цікавиться нашим колгоспом, то й до вас по дорозі заїхали.

— А-а, тоді заходьте до мого куреня, — запросив пасічник привітно, — перепочиньте трохи у холодку.

Усередині куреня і справді було прохолодно. На саморобних нарах лежала пасічникова постіль, біля невеличкого вікна — стіл. На ньому — металева кружка і кілька таких же мисочок. У кутку, на ослінчику, стояло відро із криничною водою.

— Сідайте до столу — я вас медком пригощу. Тільки вчора викачав — ось трохи для гостей залишив, — дядько Кирило дістав зі саморобної невеличкої скриньки глиняного глечика. — Так зберігається краще. А ти, Олено Миколаївно, наріж хліба, — дістав зі скриньки ще й паляницю. — Моя Христина пече. Домашній хлібець — не те, що лавошний.

— І багато меду берете? — поцікавився журналіст.

— Та є… — пасічник налив темного гречаного меду в одну миску, потім — у другу — Спробуйте, саме бджола із гречки носить. Бачили, яка у нас гречка? — підсунув мисочки ближче до гостей.

Володимир умочив хліб у мед і ствердно хитнув головою. Намагався їсти охайно, але мед стікав на пальці й капав у миску. Ніяково скосив очі в Оленин бік — та сиділа й про щось зосереджено думала.

— їжте, їжте, — припрошував пасічник. — Медок — їжа благородна. А ти, Олено Миколаївно, ніби соромишся чогось?

Олена взяла окрайчик хліба, розламала над столом і вмочила у мед.

— Ваша тітка Христина не хліб, а паску пече, — промовила згодом. — Він і без меду смачний.

Пасічник задоволено посміхнувся, набрав у ще один кухоль води й теж поставив на стіл.

— І багато здаєте державі? — Мельниченко намагався повернути розмову на своє.

— Та… — зам’явся дядько Кирило. — Я ж його не здаю. Викачаю, то заберуть у колгоспну комору. А там їм видніше…

Пасічник із Оленою переглянулися, і журналіст перехопив їхні погляди. Зрозумів, що на пряме запитання не доб’ється відповіді, й запитав інакше:

— Давно коло бджіл?

— А-а, — здавалося, що дядько зрадів запитанню. — Давно. І до війни у нашому колгоспі пасіка стояла. Опісля не до бджіл було, а коли Павлович узявся головувати, каже мені: «Шукай, Кириле, вулики, будемо пасіку заводити». Правда, спочатку меду того ми не бачили. Понаїжджає начальство всяке, порозбирає прямо на пасіці, ну, ми й… — Глянув на журналіста, той скибкою вибирав залишки меду. — Я вам ще наллю.

— Ні-ні, дякую. — Мельниченко відсунув миску. Запитливо подивився на пасічника, чекаючи подальшої розповіді, але той дістав пачку махорки, акуратно згорнуту газету.

Журналіст запобігливо відкрив сумку й дістав пачку цигарок.

— Е, ні — я свою, — відмовився дядько. — То забавка для молодих. А ви ж як, критикувати нас будете чи по-хорошому?

Журналіст зам’явся, глянув на Олену і зрозумів, що не знає, про що писатиме.

— Я вам так скажу, — пасічник не дочекався відповіді й сам продовжив розмову. — Воно як по ділу, то і критика нужна, а, скажімо, аби комусь догодити та зря людей висміяти, уже наче й некрасиво, — густі брови зійшлися на переніссі, м’яке, добродушне обличчя посуворішало, і пасічник глибоко затягнувся самокруткою. — Я колись у війну снаряди підвозив кіньми, — прочинив рукою двері, щоб дим від цигарки ішов на вулицю, — під Харковом це пекло було. Я до батареї везу снаряди, а фашист б’є, а він лупить… Одного коня у мене убило, ледве я його витяг зі збруї. В голоблях слабший кінь залишився. Я і нокаю, і сам позаду воза пхаю, а він стоїть. Солдата нашого стільки набило — вся земля услана: хто ще є і стогне, хто санітарів кличе. Яке тобі… Мучуся я з тим конем, хоч випрягай і сам ставай. А тут лейтенантик сопливий підскакує, ні, щоб допомогти коня з місця зрушити, він до мене: «Я тебе, — кричить, — розстріляю! Чого став, таку твою…» Кажу йому: «Кінь не йде». А він мене по морді, тицяє в лице пістолетом. Коня угрів, той рвонувся і знову став як укопаний. Так він вистрілив у коня. Довелося хлопцям на собі ті ящики носити. Скільки їх через ту падлюку пропало…