Чак Поланік - Чарівна ти

Роки потому, коли Пенні вже навчалася в університеті, якось один захмелілий від пива молодик із університетського братерства «Зета Дельт» потягнув її зі сходинок на брудну підлогу. Це трапилося під час тижня знайомства з університетськими братствами, коли всі перебували в піднесеному гуморі. Озираючись назад, Пенні визнавала, що, мабуть, пообіцяла молодикові більше, ніж воліла дати. Відчайдух повалив її й сів верхи на дівчину, що копирсалася між його колінами. Його руки шалено рвали її яскраву квітчасту вечірню сукню. Він намацав застібку на своїх літніх штанях та дістав розпалений червоний настовбурчений член. І хоча ситуація складалася жахливо, Пенні знов пощастило.

«Спасибі агентам Національної безпеки», — промайнуло в голові у Пенні, коли незнайомець у сірому фланелевому костюмі вийшов із тіні комори. Він одним сильним ударом карате рубанув її нападника по горлу. Й поки ґвалтівник-невдаха роззявляв рота, щоб ковтнути повітря, Пенні помчала у безпечне місце.

Навіть коли вона сказала «до побачення» рідному штату, янголи-охоронці продовжували стежити за нею. У Великому Яблуці вона теж помічала їх; неонове світло виблискувало в їхніх сонцезахисних окулярах, коли вони звіддалік спостерігали за нею. У «Бонвіт Теллер». Навіть у приміщенні «Бі-Бі-енд-Бі» вони носили сонцезахисні окуляри й продовжували слідкувати. Пенні припускала, що агенти Національної безпеки стежать за кожним американцем. Постійно.

Поки вона розмірковувала, рух пожвавішав, затор розсмоктувався. Її таксі навіть уже зупинялося під навісом «Ші Ромейн». Дверцята для неї відчинив швейцар. Пенні розрахувалася з водієм і глибоко вдихнула. Перевірила за телефоном, котра година. Запізнилася на п’ятнадцять хвилин.

Вкотре перевірила руки й сукню. Жодних мух.

На шпальтах «Нешнл Інкваірер» Дженіфер Лопес чи Сальма Хайєк завжди крокували червоним килимом у супроводі. Пенні Гарриґан вибору була позбавлена. Жодних ознак присутності Оргазмаксвелла. За оксамитовим канатом стовбичили фотографи з газет, але на неї вони не звернули жодної уваги. Жоден не зробив ані кадру. Жоден не вийшов з мікрофоном, не сказав, як гарно вона виглядає, нічого не спитав про сукню. До тротуару під’їхало інше таксі, швейцар знов відчинив дверцята, й Пенні нічого не залишалося, як крокувати крізь позолочені двері ресторану наодинці.

У фойє вона чекала, що метрдотель зверне на неї увагу. Марно. Ніхто не помітив її. Гарно вбрані чоловіки та жінки очікували у фойє на свої автівки. Через гомін і дзвінкий сміх вона почувалася ще більш непримітною, якщо це взагалі було можливо. Тут її сукню ледь-ледь могли б вважати гарною. Її прикраси не притягували приголомшені погляди. Вона відчула нестримне бажання втекти звідси, таке ж, як і в «Бонвіт Теллер» поруч із пихатою продавщицею. Вона запакує цю дивовижну червону сукню в оригінальний тонкий папір і завтра віднесе до крамниці. Такі чоловіки, як Максвелл, не зустрічаються з такими дівчатами, як вона.

Однак щось тримало її. Якби ж тільки вона не вихвалялася цим побаченням! Її сусідки, батьки, навіть водій таксі вважали її брехухою. Вона мала довести, що вони помилялися. Навіть якщо її з Корні Максвеллом побачить тільки один репортер колонки світської хроніки або ж хтось із відвідувачів їх разом сфотографує, її буде реабілітовано. Ця думка підштовхувала її просуватися далі через фойє до дверей основної зали. Від дверей до зали йшло кілька вкритих килимом сходинок. Кожен, хто опиняється на них, обов’язково притягує погляди всіх відвідувачів цього величезного велелюдного місця.

Поки Пенні стовбичила на верхній сходинці, вона почувалася ніби на краю високої скелі. Попереду вабило майбутнє. Позаду скупчувалися багаті та могутні, даючи задній хід, наче автівки, що опинилися у заторі. Хтось голосно кашлянув. Зала перед нею була щільно заповнена людьми. Жодного вільного столика. У мезоніні сиділи найуважніші відвідувачі. На сходинці Пенні відчувала себе, наче на сцені, — її було видно з усіх куточків.

У центрі зали за столом сидів самотній чоловік. Світло від свічок грало на його білявому волоссі. На столі лежав розгорнутий блокнот, і він старанно щось туди занотовував сріблястою ручкою.

Подих незнайомця залоскотав вухо Пенні. Голос позаду прошепотів:

— Перепрошую, юна леді… — промовець голосно чмихнув.

Усі присутні в ресторані спостерігали за тим, як шкрябав самотній відвідувач, але робили це у стриманій нью-йоркській манері: позираючи на нього поверх меню. Підглядаючи за його відображенням в сріблястих лезах своїх ножів для масла.