Чак Поланік: Чарівна ти

Голос поза спиною Пенні шепотів більш наполегливо:

— На сходинках не можна затримуватися. Я змушений прохати вас відійти, — промовив він.

Пенні завмерла, благаючи, щоб відвідувач-одинак підвів погляд і побачив її. Помітив, як гарно вона виглядає. Натовп позаду дівчини нетерпляче гомонів. Вона не могла поворухнутися. Швейцар, паркувальник, будь-хто мав підняти її й перенести, наче мішок з картоплею.

Нарешті чоловік, який писав щось у блокноті, підняв голову. Їхні очі зустрілися. Усі у великій залі стежили за його поглядом. Чоловік підвівся, голоси і звуки присутніх притихли. Ніби здійняли завісу в опері, повисла тиша.

Не відводячи від Пенні погляду, чоловік підійшов до сходинок і став підійматися їй назустріч. Коли між ними залишилося дві сходинки, він зупинився, простягнув руку. Колись вона була перед ним на килимі в офісі, простягаючи руку, тепер знизу був він.

Вона простягнула руку. Його пальці були такі ж холодні, як вона й запам’ятала.

Вона вже бачила шпальту «Нешнл Інкваірер»: вона у супроводі К. Лінуса Максвелла. Так само, як він супроводжував багатьох вишуканих жінок. Униз по сходах. Крізь мовчазну залу. Він притримав для неї стілець, допоміг сісти. Сів сам, закрив блокнот. Лише тоді оточуючі загомоніли трохи голосніше.

— Дякую, що приєдналися до мене, — сказав він. — Чудово виглядаєте.

І вперше в житті Пенні справді повірила, що так воно і є.

Наступної миті він замахнувся. Наче збирався дати їй ляпас: нахилився вперед, так швидко махнув рукою, що вона й кліпнути не встигла. Пенні здригнулася.

Коли розплющила очі, відразу наштовхнулася поглядом на його величезний кулак — кісточки пальців мало не торкалися кінчика її носа.

— Перепрошую, що злякав, — виправдовувався він, — але, здається, я її схопив. — Корні Максвелл розтиснув кулак і продемонстрував дівчині розчавлену чорну муху.

Наступного ранку Пенні очікувала перед замкненими дверима «Бонвіт Теллер» за півгодини до відкриття. Вона не могла дозволити собі заплатити бодай відсоток за один день користування кредитом на таку коштовну вечірню сукню. Навіть якщо вона запізниться на роботу, все одно має відразу повернути сукню.

У казках ніколи не розповідають, як Попелюшка на світанку повертала сукню та черевички, побоюючись, що обачна продавщиця помітить якийсь недолік і відмовиться повертати повну вартість вбрання.

Незважаючи на надзвичайну їжу та вино, вечеря не була надто чарівною. На них постійно витріщалися. Неможливо розслабитися й насолоджуватися вечерею, коли знаходишся в акваріумі. Максвелл був бездоганним. Уважним, можливо, надто уважним, чіплявся за кожне її слово. Кілька разів він відкривав блокнот та поспіхом стенографував, наче писав диктант або виплітав павутиння. Їхня зустріч більше скидалася на приємну співбесіду, ніж на романтичне побачення. Про себе він не повідав майже нічого, нічого такого, про що вона не знала з газетних шпальт. Нервуючи, Пенні говорила безупинно. Відчайдушно намагаючись заповнити мочання, вона розповіла йому про своїх батьків, Мірил та Артура, про їхнє життя в передмісті. Згадала довгі години навчання на юридичному факультеті. Пригадала про любов усього її життя, скотч-тер’єра Дімплз, який помер минулого року.

Протягом всього монологу Максвелл мовчки всміхався. Дякувати Богові, час від часу підходили офіціанти, надаючи їй змогу помовчати й перевести подих.

— Якщо мадам дозволить… — почав офіціант, махнувши рукою в білій рукавичці. — Суші кобашіра, фірмова страва нашого закладу.

Пенні переможно всміхнулася.

— Звучить смачно.

Максвелл допитливо подивився на неї.

— Вам відомо, що ці суші з сирого гребінця, чи не так?

Вона цього не знала. Відверто кажучи, Максвелл, можливо, теж врятував їй життя. Звідки йому було відомо, що в неї жахлива алергія на морські продукти? Один шматочок — і вона би повалилася на підлогу, розпухла й нежива. Певно, Пенні не вдалося притаїти страх, бо Максвелл миттєво переглянув її замовлення й сказав:

— Дама скуштує курку.

Дякувати Богові, що хтось звернув увагу на це. Її язик знервовано продовжив монолог.

Вона розуміла, що голос звучить жалісно. Проте Пенні не могла зупинитися. Жодна людина ніколи не цікавилася нею, тим паче в Нью-Йорку. З маленького батьківського дива вона перетворилася на жалюгідну й непомітну дівчину. Найчастіше вечорами вона примушувала себе гуляти вулицями, доки її сусідки заспокоювалися, а вона сама виснажувалася так, що залишалося тільки впасти в ліжко. Вона блукала навколо Верхнього Іст-Сайду, завжди на самоті, не рахуючи швейцарів, що дивилися їй вслід із-за скляних дверей вишуканих фойє кожного з будинків. Ці величні особняки та розкішні кооперативні апартаменти — мешкати тут бажали всі. Вона теж примушувала себе прагнути того ж самого. Але насправді вона цього не прагнула. Пенні лише вдавала, що воліє мати такі коштовності, як виставлені у вітрині «Картьє», або хутро від «Блумінґдейла».