Джон Уейн - Зима у горах

— їй-богу, тут справжня студія! — пробурмотів Роджер, відчуваючи, як у ньому наростає хвилювання.

З-за рогу каплиці з’явилася Райанон, заперечливо похитуючи головою.

— Не можу знайти.

— Що саме?

— Ключ. Я гадала, вони залишили його десь тут.

— Хто залишив?

— Одні люди, нетямко,— Відповідаючи, вона зіп’ялась навшпиньки, щоб зазирнути у вікно.— Та що дивитися, коли ми не можемо туди потрапити.

Йому дуже сподобалося це «ми».

— Але чиє все оце? Що то за картини?

— Однієї фройлейн,— Райанон коротко засміялась.— Вона зараз у Марокко.

Роджер помовчав, потім спитав:

— Оце й усе, що ви мені скажете, не більше?

— Поки що все.— Вона умисне дражнила його.— Якщо ми не можемо туди потрапити, то немає сенсу вдаватись у подробиці.

— Потрапити туди? — перепитав Роджер.— І це єдина складність?

— Це перша складність.

У Роджерових грудях здійнялася могутня хвиля рішучості, і вій мерщій подався за каплицю подивитися, чи немає ззаду скляних дверей. Але ні, задні двері були з міцного дерева. Треба спробувати одне з головних вікон. Він пішов до тієї стіни каплиці, якої не видно було з путівця, і, підтягнувшись, виліз на надвірне підвіконня. Горішня половина вікна була досить широкою, щоб у неї могла пролізти худорлява, спритна людина; Роджер бачив засувку, на яку було взято цю половину, її відділяла від нього тільки шибка в свинцевій рамі. Швидко й рішуче, не даючи собі часу на роздуми, які б відбили у нього охоту діяти, він стрибнув униз, пошукав годящий камінь, знайшов його і знову виліз на підвіконня.

Два-три удари гострим кінцем каменю — і на місці шибки утворилася дірка, в яку негайно ж пірнула його рука. Засувку було відсунуто, вікно відчинилось назовні. Він почув кроки Райанон, яка вже проминала причілок каплиці, і, не бажаючи, щоб вона побачила його в позбавленій гідності позі, коли його ноги теліпатимуться в повітрі, без зволікань просунув голову й плечі в отвір, двічі чи тричі щосили відіпхнувся ногами і впав руками вперед на внутрішнє підвіконня, боляче вдарившись колінами об металеву раму вікна. На мить затримавшись, щоб трохи оговтатися, він ще раз крутнувся всім тілом і опинився на дерев’яній підлозі серед пилюки й битого скла. Відразу ж схопився на ноги, поплескав долоня об долоню — ніяких порізів, навіть серйозних подряпин — і впевнено пішов до головного входу в каплицю. Двері відчинилися легко: він помітив, що поставлений, на цих сучасний автоматичний замок був добре змащений. Потім він вистромив голову і тихо гукнув у прохолодний туман:

— Райанон! Заходьте до моєї вітальні!

Вона вийшла з-за рогу каплиці.

— Швидко впорались. А я сподівалась побачити, як ви, звиваючись вужем, лізете у вікно.

— Я поспішав, щоб ви мене не побачили. В моєму віці треба зберігати гідність.

Кажучи це, від відступив від дверей, щоб пропустити її. Вона ввійшла, ненароком зачепивши його своїм замшевим пальтом по руці, і на слові «гідність» кинула на нього швидкий погляд, насмішкуватий і приязний водночас.

— Що ж,— сказав він, зупинившись біля неї посеред голої підлоги,— це справжній сюрприз.

— А ви хіба не знали про цей притулок?

— Я бачив його тільки знадвору. Думав, що це всього-навсього ще одна порожня каплиця. Й не уявляв, що її так обладнано. А хто ця фройлейн? У неї є якесь ім’я?

— Каплиця багато років стояла пусткою,— сказала Райанон. Вона, здавалося, поринула в якісь свої думки, розглядаючи голий прямокутник приміщення так, наче то був населений привидами ліс.— Ця будівля правила за каплицю доти... О, приблизно до того часу, коли я народилась.

«Тобто, до року сорок восьмого чи близько цього»,— подумки відзначив Роджер.

— Потім той дід, який дбав, щоб каплиця діяла,— по-моєму, її відкрив його батько,— помер, а решта — їх було чоловік п’ять — вирішили закрити каплицю й ходити молитись до селища. Вони замкнули її, і довгі роки вона стояла тут просто так. Хлопчаки повибивали шибки, з даху злетіло кілька листів шиферу, але споруда й досі міцна. Ми з Ділвіном приходили сюди гратися. Він казав мені: «Давай заліземо досередини». А я не хотіла. Я боялася без дозволу заходити в каплицю. Мені здавалося, бог скарає мене ка смерть абощо.— Вона знову коротко розсміялась, немов відганяючи ті спогади.— Потім містер Робертсон почав приїжджати сюди з фройлейн.

Роджер розумів, що не слід перебивати Райанон.

— Спочатку вони зупинялися в готелі. Вона жила в їхній сім’ї en pair і він з нею зійшовся. У нього сила-силенна грошей. Він судновласник, йому належить пасажирська лінія «Голуба стрічка» чи щось таке — з досить претензійною назвою. Контора у нього в Ліверпулі. А дівчину звуть Інге. Вона попихала містером Робертсоном як хотіла. На той час вона, мабуть, уже перестала жити en pair (Як своя (франц.)) в їхній родині, але зі сцени аж ніяк не зникла. їй не подобався Ліверпуль, а містер Робертсон не бажав влаштувати її в Лондоні, бо це надто далеко. Йому, певно, не хотілося спускати її з ока. Тож вона часто наполягала, щоб він привозив її сюди на суботу й неділю. А коли він повертався в понеділок до