Джон Уейн - Зима у горах

Роджер хотів звернутися до цієї пари по-валлійському, але було очевидно, що містер Кледвін Джонс вважає англійську мову найприйнятнішою для висловлення холодної ворожості.

— Я привела містера Кледвіна Джонса, коли вони це зробили,— промовила місіс Опора Джонс.— Я так злякалася. Не могла сидіти тут сама. У мене шок. Так, шок.— Для переконливості вона явно силкувалася витиснути кілька сльозинок, але очі вперто залишалися сухими. Проте розпач її був непідробний.

— Коли вони зробили — що? — спитав Роджер.— Чи не могли б ми присісти? — додав він.

— Як це «що»? — з ретельно розрахованою зневагою відгукнувся містер Кледвін Джонс,— Та оце,— Він рвучким рухом показав на розбиту шибку.— Ваші любі дружки. Поки ви десь розважалися.

Роджер стомлено опустився на стілець.

— Слухайте, давайте не починати розмову в такому тоні,— попросив він.— Хтось розбив шибку, а зовсім не мої любі дружки. Це сталося, коли мене тут не було, і я зовсім не розважався. Вам не треба аж так старатися, щоб звалити всю провину на мене.

— Вам доведеться виїхати з мого будинку, містере Фернівел,— квапливо промовила місіс Опора Джонс. Вона стояла трохи позаду кремезної постаті містера Кледвіна Джонса й дивилася на Роджера наче з-за стовбура дерева.— Мені слід було попросити вас про це ще тоді, коли вони облили двері фарбою. Після того я мала б здогадатися, яке лихо мене чекає.

— То поясніть. Яке ж лихо вас чекало?

— Ваші любі дружки,— вставив містер Кледвін Джонс, не бажаючи відмовлятися від винайденого ним терміну,— сьогодні ввечері зробили нам ще один візит.

— Цебто ви хочете сказати,— зауважив Роджер,— що вікно розбила якась свиня, котрій, як ви гадаєте, я не подобаюсь.— О, якби він тільки міг лягти зараз у ліжко. Якби не був такий виснажений: виснажений відмовою Райанон, загрозливою присутністю Діка Шарпа, цими горами, Уельсом, своїми зусиллями вивчити мову.

— Ці вандали,— вів далі містер Кледвін Джонс,— вій вимовив це слово чітко, не спотворивши жодного звуку,— ці вандали, що заповзялися робити наскоки на наше селище, може, й не ваші друзі. І все-таки вони ваші друзі в глибшому, якщо можна так висловитися, розумінні.

— Ні, сер, не можна.

— Вони з’являються сюди, бо ви тут мешкаєте. Вони чинять ці,— він широко провів рукою,— неподобства з почуття ворожнечі до вас. У Лланкрвісі такого споконвіку не траплялося.

— Вам доведеться виїхати завтра,— цвірінькнула місіс Опора Джонс, визираючи з-за містера Кледвіна Джонса.

— Не кажіть дурниць,— різко відповів Роджер.— Як я можу виїхати завтра? Я не матиму часу підшукати іншу квартиру й забрати звідси свої речі принаймні до суботи.

— Слушно,— авторитетно проказав містер Кледвін Джонс, повертаючись до місіс Опори Джонс і киваючи головою так, що чубчик у нього на голові бундючно затріпотів.

— Тоді в неділю,— сказала місіс Опора Джонс, гарячково сплітаючи й розплітаючи пальці.— Я не можу тримати його після неділі жодного дня. Я надто нервова. У мене шок, так-так, шок.

— Ми дали свідчення полісменові,— промовив містер Кледвін Джонс.— Він хоче, щоб і ви дали свідчення. Поїхав він звідси недавно. Сказав, щоб ви завітали до поліційного відділка в Карвенаї завтра вранці, не пізніше.

— Із задоволенням. Та мені нічого йому сказати.

— Ви певні? — спитав містер Кледвін Джонс, кидаючи на Роджер а погляд, сповнений глибокої настороженості.

— Авжеж, певний. Звідки мені знати, якому це хуліганові стрельнуло...

— Ось чим це зроблено,— раптом мовив містер Кледвін Джонс. Він вийняв з-за спини руку і, піднісши її, показав більярдну кулю.

— То й що? Що особливого в цій більярдній кулі? На ній вирізьблено чиєсь ім’я чи викарбувало номер страхового поліса?

— Вона влетіла в оце вікно менш ніж годину тому,— сказав містер Кледвін Джонс.

— Та не тримайте ви її в мене під носом,— порадив. Роджер.— Вигляд у вас від цього дурнуватий. Такий, паче з рота у вас ось-ось вилетить мильна булька з написом! «Може, це освіжить вашу пам’ять»,

— Нема чого ображати мене.

— А чи не здається вам, що це ви мене ображаєте?

— Ні, не здається,— втрутилася місіс Опора Джонс.— Ніхто вас сюди не кликав.

— Але ж.,.— На мить у Роджера відібрало мову. Хіба я повинен був чекати, коли мене запросять? Хіба в Північному Уельсі мало людей, які приїжджають сюди звідки завгодно?

— Тепер не сезон,— швидко мовила місіс Опора Джонс, цього разу вже примирливо. Здавалось, вона намагалася зняти напруженість, давши логічне й необразливе пояснення, чому Роджерові не слід було приїздити в Лланкрвіс.