Джон Уейн - Зима у горах

— Слухаю, сер.

— І налий по одній собі й Шану.

— Ми на. роботі, сер.

— Ну, то запиши їх на мій рахунок; вип’єте, коли звільнитеся.

— Слухаю. Дякую, сер.

Філ відійшов, поставивши перед ними на таці дві склянки.

— Вам простої води чи содової? — спитав довгий.

— Дякую, ніякої не треба.

Вони знову помовчали. Поклавши собі в склянку льоду, Роджер відсьорбнув трохи й промовив:

— Ви кажете, що для такої людини, як я, життя тут нецікаве.

— Та й для мене так само,— зауважив довготелесий.

— А що я за людина, на вашу думку?

— Ну, найкраще це знаєте тільки ви самі,— посміхнувся довготелесий.

І тут Роджер раптом здогадався, з ким він розмовляє.

Хоч це й було досить безглуздо, але першою думкою Роджера було — нити чи не пити віскі, що його він тримав у руці. Поставити склянку на стіл, підвестися, холодно кивнути й піти — чи не засвідчить це найкраще за всі слова, що він і далі стоятиме на боці Герета? Що він відмовляється йти на компроміс і що його не залякаєш?

Ні, миттю вирішив Роджер, так він не вчинить. Уся ситуація виключала саму можливість такого простого, на зразок «відчепіться-від-мене-сер», жесту.

Толе Роджер спокійно промовив:

— Мене таке життя цілком влаштовує. Я вважаю, що в ньому чимало цікавого.

Довготелесий знову швидко позирнув на Роджера, просто в очі, і знову відвів погляд.

— А як просувається вивчення валлійської? — спитав він.

— О, gweddol. (Непогано (валл.))

Запала мовчанка, і Роджер почув навіть власне дихання.

Потім Дік Шарп випив із своєї склянки, обережно поставив її на стіл і сказав:

— Все одно.

— Що — все одно?

— Ви пішли тут, так би мовити, найважчим шляхом.

— Як на мене, цей шлях легкий. У всякому разі,— рівним тоном додав Роджер,— він був би легкий, якби нам дали спокій.

— Слухайте,— сказав Дік Шарп. Він раптом нахилився до Роджера.— Ви могли б вивчати валлійську мову без усього цього — без тривог і мороки. Якщо вам потрібна робота в цій місцевості, місяців на три, а то й шість, я можу для вас щось знайти. Цікавішу, ніж зараз, та й зароблятимете більше.

— Саме це ви й кажете їм усім, так? — (Подумки Роджер відзначив: «Отже, він не знає, що я працюю в Герета задурно. Цікаво»)..

— Атож, саме так я всім їм і кажу,— охоче погодився Дік Шарп,— І всі вони мене слухають.

— Можливо, вас усі слухалися — досі. Але тепер ви натрапили на чоловіка, який слухатися не буде.

— Але чому? — спитав Дік Шарп. В його очах, коли він знову на мить глянув Роджерові просто в обличчя, зразу ж їх опустивши, промайнула раптова напруженість.— Не розумію. Поясніть мені.

Роджер відхилився на спинку крісла і, перш ніж відповісти, ковтнув віскі.

— Я тут пробув недовго. І можу відверто визнати: з місцевими подіями пов’язана не основна частина мого життя.

— Отже, ви просто розважаєтеся. Збавляєте час. І псуєте все тим, кому доводиться тут жити.

— Ви мене перебили. Я хотів сказати зовсім не це. Моя позиція цілком протилежна. Якщо навіть моє перебування тут — лише інтерлюдія в моєму житті, я хочу зробити й щось корисне, а не тільки підучити трохи валлійську для власних потреб.

Дік Шари уважно дивився на нього.

— Що ж, тут сила-силенна корисної роботи для такої людини, як ви. Освіченої людини. Але чому саме Герет Джонс?

— А чому б і ні? Це не дає деяким речам зникнути із життя.

— Даруйте,— сказав Дік Шарп,— але справи у пас ішли б набагато краще, якби сюди не потикалися такі, як ви, й не втручалися, куди їх не просять.

— Ви говорите достоту як полісмен у штаті Алабама,— зауважив Роджер, уже сам завдаючи удару.

— Не розумію, що ви хочете цим сказати, та мені й нецікаво. Ви приїжджаєте сюди й починаєте розводити теревені про те, що не хочете дати деяким речам зникнути із життя. Та не затримаєтеся в цих місцях, щоб переконатися: лихо Північного Уельсу в тому, що тут від зникнення уберігають багато такого, що насправді давно вже мертве.

— Що ж, наприклад? — різко спитав Роджер.

— Дрібні ферми. Дрібні підприємства. Дрібні ідеї. Та ще цей триклятий дурень, цей макаронник Маріо з його пластиковими бомбами.

— В Маріо є пластикові бомби?

— Скоро будуть, якщо його не зупинять, голубе. Щоразу, коли його бачу, я помічаю в його очах дедалі більше божевілля. Одного чудового дня він покладе пластикову бомбу у валізу і розвалить кому-небудь голову.

— Не чекав, що ви такий красномовний,— докинув Роджер, входячи в ближній бій.

— А чи маєте ви взагалі підстави робити щодо мене якісь висновки?