Джон Уейн - Зима у горах

— Що ж ви хочете сказати?

— Ні, нічого, просто... Просто мені треба, щоб тут хтось був, з ким можна було б поговорити, обмінятися думками. Присягаюсь богом, я до вас не чіплятимусь: мені зовсім не до цього,— Він говорив цілком щиро.— Бо якщо залишатися тут, то треба протопити грубу, щоб не було сирості, замести підлогу й приготувати собі їсти — і все це сьогодні. Завтра, та й увесь тиждень, я не матиму на це часу. А я, признаюсь, так занепав духом, так втомився і, сказати б, такий приголомшений останніми подіями, що без допомоги не зможу обійтися. Якщо ви підете і я не матиму з ким перемовитись словом, то просто ляжу — і хай усе пропаде пропадом!

То було щиросерде благання про співчуття. І коли він його висловив, йому полегшало. Тепер останню маску скинуто — йому вже було не до гідності чи самовпевненості: він перетворився на волоцюгу і жив з того, що подадуть,

— Я маю йти до церкви,— сказала Райанон.

— Ви можете й не піти. Можете сказати, що голова у вас не перестала боліти, а тому ви пішли прогулятися в Тори.

— Мене чекають дома о першій. Мати готує святковий обід.

— До першої ще багато,

Райанон глибоко застромила руки в кишені свого елегантного пальта, здвигнула плечима, рвучко обернулась, глянула Роджерові просто в очі й розсміялася.

— Переконали. Допоможу вам тут влаштуватися. Зроблю сьогодні одне добре діло.

— Це буде не добре діло, а серйозний злочин.

— О, це мене не лякає. Коли вас заарештують, я просто скажу, що ви мене сюди запросили, а я була певна: ви це помешкання наймаєте. Сподіваюсь, ви мене підтримаєте.

— Неодмінно підтримаю,— запевнив він. Хвиля щирої вдячності, що піднялась у ньому, змусила його додати: — Я підтримаю вас у всьому, хай би що ви робили. Ви мій найкращий друг.

Упевнившись, що вона не піде, Роджер відчув, як до нього повертається вся його енергія. Він працював спокійно й завзято. З груби треба вигребти золу. До ящик для сміття? Ось він, ящик, і — чудова знахідка — у секції для палива залишився антрацит, його вистачить на два-три дні. Ні газет, ні розтопки, щоб розпалити вогонь, не знайшлося, але все це в нього є на квартирі в місіс Опори Джонс. Час, оголосив він, піти туди й забрати свої речі.

— А як ви впораєтесь? — спитала Райанон. Знічев’я вона переглядала малюнки фрейлейн Інге і зразу ж з короткими скептичними вигуками ставила їх назад до стіни.

— Просто поперетягаю все на своєму горбі,— відповів він.— Доведеться, щоправда, зробити кілька ходок, але необов’язково переносити сьогодні геть усе. Принаймні половину речей можна просто запакувати й залишити, я їх заберу потім, протягом тижня, коли проїжджатиму автобусом. А зараз треба принести звідти харчі, припасені на суботу й неділю. Дещо з теплого одягу. А також те, без чого не вмиєшся й не поголишся.— Перераховуючи, він загинав пальці. — Не завадила б і грілка, щоб просушити оці вогкі ковдри, тільки її в мене немає.

— Принесу вам грілку після обіду, бо я повинна йти обідати додому.

— Гаразд,— сказав він, почуваючи себе спокійно і впевнено від того, що вона виявляє до нього таку доброзичливість.— А ще мені треба прихопити черевики. І книжку — почитати ввечері. Та й молока, якщо рознощик залишив. Оце й усе. То я пішов. Ви мене почекаєте?

— Мабуть, почекаю,— відповіла вона.— Я тут трохи приберу.

Вона прибере! Райанон? Що це піднімається з глибини її душі?

Подолавши спокусу подражнити її, Роджер мерщій вийшов, зачинивши за собою важкі двері.

Погода змінилась. Туман розвіявся, лише де-не-де лишилося кілька хвилястих пасмуг та внизу в долині розлилося озеро прозорої імли. В небі, яке швидко очищалось від хмар і набирало синього кольору, сяяло сонце. Примхливий і неймовірно чудовий день. Чи не стане він поворотним у його житті? Безпритульний, відірваний від людей, порушник закону в покинутій каплиці — чи не вступає він у благословенну смугу погамованості і тривкого щастя, яке йому навіть не снилось? Роджер квапливо рушив стежиною до Лланкрвіса. В одному місці зупинився й довгим поглядом окинув гори, що тяглися в глиб країни. На них лежав сніг, але тільки на вершинах. Сліпучо-білі вгорі, тьмяно-зелені й коричневі внизу, гори створювали надприродне враження невагомості — яскраве скупчення скель і снігу пливло в промитому повітрі й було наче уособлення раю.

Раптом загострений слух Роджера вловив ледь чутне дзижчання бензинового моторчика. Він глянув на схил над стежиною. Так, це Ділвін. Його худорляве напружене обличчя було звернуте до неба, в руках він тримав прилад дистанційного керування з вусом антени, а над ним маленькими хижими колами здіймалася в чарівну височінь його іграшка, його радість, дорогоцінний об’єкт його незмінної й пристрасної любові і своєрідна заміна Райанон — модель «Пайпер команче», зроблена в одну сімдесят п’яту натуральної величини.