Джон Уейн - Зима у горах

Сонце висіло над головою й добряче припікало. Саме час відпочити, попоїсти й віддатись утіхам. Роджер заходився вишукувати підхожу місцинку — таку собі спальню просто неба, сховану від цікавих очей. Ага, ось там, трохи вище. Чаша, встелена вересом і оточена зусібіч кам’яними брилами.

— Зупинімося тут.

— Добре.

Беверлі була сама слухняність, вона неначе втратила власну волю тієї миті, коли вирушила в дорогу. Вони злізли з моторолера, Беверлі поставила його на підпору й пішла кам’янистою стежкою вгору слідом за Роджером.

— Ось тут,— сказав він, опускаючи на землю рюкзак.— Шкода, немає струмка охолодити вино. Та всього мати не можна.

— Але ж у пас є все,— стиха промовила Беверлі.— ї сонце, і дозвілля, і оцей чарівний краєвид!

Ще не все, люба, не все. Все буде трохи пізніше.

Гарні зуби Беверлі перемелювали все, що він їй давав, вино з бульканням вливалось у її ніжно-біле горло. Нарешті, липка від апельсинового соку, обважніла від вина, вона відкинулась на Роджерів. плащ, який він розіслав на пружному вересі, влаштувавши щось схоже на матрац. Сорочка висмикнулась у неї з джинсів, відкривши смужку ледь засмаглого живота з непорочним пупком. Кожна лінія її розслабленого тіла промовляла про готовність до втіхи — і ні про що інше.

Роджер допив вино и жбурнув паперовий стаканчик геть. Потім ліг поряд з нею на плащі, припав губами до її губ і поклав гарячу руку на її оголений живіт. Увесь світ обернувся раптом на два найпростіші начала — чоловіче й жіноче. Він був чоловічим началом, вона — жіночим, а вкупі вони утворювали всесвіт.

Та Беверлі зразу ж відвернула від нього своє обличчя й перекотилась на бік, відірвавши в такий спосіб жіноче начало світу від чоловічого. Не обурено, не злякано, а якось зневажливо-лінькувато, і це було найдошкульніше.

— Не треба.

Він чекав. Два слова? І все? ,

Вона сіла. Та сорочку в джинси не заправляла. її рухи, лінькуваті й до цього, нітрохи не пожвавішали,— неначе він був мухою, яку вона відігнала геть.

— Чому не треба? — спитав він.

Вона знизала плечима:

— Хіба обов’язково потрібна причина?

Він усе ще лежав, відчуваючи лопатками пружність вересу.

— Надто добра нагода, щоб не скористатися.

Вона подивилась на нього згори вниз із холодною насмішкуватістю.

— Не хапатися ж за першу-ліпшу нагоду.

— Але ж...— він затнувся,— хіба таке може зашкодити?

— Ні. Просто не хочу — і край.

— Але ж ти не можеш дорікнути мені, що я...

— Хіба я тобі дорікаю? Тобі аби оте саме. Ну, а мені — мені просто не хочеться. Не маю охоти.

Вона сиділа біля нього, її груди дражнили свою близькістю. Ноги в неї були довгі, гарні, звабні. Та яке вона має право показувати все це так спокусливо, а потім в останню мить зневажити його чоловічу пристрасть такою банальною відмовою? І він затято проказав:

— Тільки це розказуй, ніби це має для тебе якесь значення. Яка різниця, на одного чоловіка більше або менше, коли в тебе все життя складається з чоловіків.

— Я зовсім не казала, що це має для мене якесь значення. Сказала, що не хочу,— тільки й того.

Він зрозумів, що припустився помилки. Не треба було намагатися вплинути на неї тим, що ця пригода надто тривіальна, щоб мати якесь значення. Цим він звів себе до рівня такої собі хатньої мухи чоловічої статі. А проте — хіба вона звикла до чогось кращого? У ньому спалахнула лють, і він рвучко схопився на ноги. Беверлі й далі незворушно сиділа на плащі й навіть не дивилась на нього. Сонце сховалося за невелику, але густу хмару.

Роджерове бажання перетворилося на ненависть, у грудях підіймалося щось лихе, мстиве, готове вибухнути насильством і жорстокістю. Проте якийсь рятівний інстинкт примусив його крутнутись на підборах і піти геть. Нехай посидить і трохи подумає. Йому теж треба побути на самоті, походити в цьому настояному на пахощах повітрі, щоб угамувати шалене калатання серця. Ох, цей поклик статі — який це дар і яка це мука! Ця думка шматувала його мозок — наче в голову йому всипали лантух гострого каміння. Він пришвидшив крок, прямуючи вздовж довгого звивистого гребеня гори.

З півгодини, а то й хвилин сорок простував він уперед, потроху опановуючи свої почуття. Ішов і вмовляв себе бути розважливим. Що ж, видно, любовні втіхи на гірських схилах з дівчатами на зразок Беверлі — це такі речі, що трапляються з іншими, а не з ним. В Упсалі, де він матиме можливість взятися до діла старанніше й вести його без поспіху, все піде інакше. Тепер він уже охолов. А коли назустріч йому раптом війнуло холодом, він зрозумів, що в нього охололи не лише почуття, а й тіло. Годину тому день стояв блакитний, золотий, теплий, і здавалось, що іншим він бути й не може, а тим часом, поки Роджер був заклопотаний своїми думками, сонце встигло сховатися за хмари, знявся вітер і почало недвозначно збиратись на дощ. От якби плащ... але тоді на ньому лежала Беверлі, лежить, мабуть, і досі. Поза шкірою в Роджера пробіг мороз. Потрапити під зливу на цьому голому схилі — річ не вельми приємна.