Джон Уейн - Зима у горах

«Ну що ж,— подумки мовив Роджер,— час уже долі зласкавитися наді мною».

За стойкою висіло широке дзеркало з ледь підфарбованого скла; проказавши ці слова, він побачив, як у нього ворухнулися губи, і зрозумів, що говорить сам до себе, що справді вимовив ці слова вголос.

Бармен, меткий ліверпульський хлопець у короткій білій курточці, підскочив до Роджера. Він був дуже уважний до відвідувачів, сподіваючись завдяки цьому втриматись на роботі й узимку. Роджер узяв наповнені склянки й повернувся до Беверлі.

— Ну, тепер я розбалакаюсь — не зупините,— сказала вона, підкидаючись на спинку дивана й закладаючи руки за голову. Від цього руху зад картатою блузкою простого спортивного крою чітко вималювались її груди, і Роджер, швидким рухом розстібнувши комір своєї сорочки, помолився в душі про те, щоб йому не дуже довго довелося чекати тієї хвилини, коли він зможе роздягнути її.

— Мені подобається слухати вас,— сказав він, намагаючись не дивитись на її груди,

— Якщо так піде й далі, то ви знатимете про мене все, а я про вас нічого,— відповіла Беверлі, але так, ніби їй було байдуже. Мабуть,— додумав Роджер,— їй взагалі до всього

байдуже. А все через оту непостійність, оте каліфорнійське сонце, оте руйнуй-і-будуй-паново ставлення до всього на світі. Та ще й через таткові гроші — насамперед через таткові гроші. Погляд в неї якийсь порожній. Мабуть, вона ще не уявляє, що таке справжня досвідченість. Ну, та це й добре. Справжню досвідченість він покаже сам, аби лиш це дівчисько постачило йому добрий товар.

— Я про себе нічого цікавого розповісти не можу,— мовив він, ковтнувши із склянки.

— Так не буває — щоб нічого цікавого. Чим ви займаєтесь?

Страждаю. Це моя професія. Повзаю по землі й аж знемагаю від болю й горя.

— Нічим не займаюся,— відповів він.

— І я так само,— посміхнулась вона, знову перетворюючись на втілення млявості й байдужості.

— Але завтра,— сказав він удавано серйозно,— я таки дечим займуся. Завтра в мене клопоту з ранку й до вечора,

— Он як? Що ж ви робитимете?

— Показуватиму вам гори.

В її очах начебто зблиснув вогник цікавості.

— Гори? Уельські гори? Вони хіба близько?

— Хребет Сноудон. Він починається звідси.

— Я бачила кілька скелястих пагорбів. Але їхала сюди майже весь час рівниною.

— Ви їхали через Денбігську низовину. Це ми вже з’ясували. А гір не бачили тому, що вони були в тумані.

Вона засовалась на дивані. Він помітив, що джинси сидять на ній мов улиті, наче намальовані.

— Ви добре знаєте ці місця, Роджере?

— Ні, зовсім не знаю. Я тут уперше.

— Справді? Звідки ж вам відомо, де гори?

— Коли я їхав сюди поїздом з Лондона,— відповів він,— то розгорнув карту Північного Уельсу й понад годину вивчав її. І, як наслідок, тепер знаю, що й де.— Погляд його ковзнув по її грудях.— І з превеликим задоволенням усе покажу вам.— Те, що я тобі покажу, ти довго пам’ятатимеш,

— Але ж у вас немає машини,— лінькувато протягла вона.— Ви ж приїхали з Лондона поїздом.

— Саме так,— рішуче підтвердив Роджер.— Ми поїдемо на вашому моторолері.

Вона засміялась.

— Непогано сказано. Ви мені довіряєте?

Він кивнув.

— Беззастережно.

Незабаром вони розійшлися по своїх кімнатах. Роджер запустив був кілька пробних куль, але без особливих сподівань на блискавичний успіх. Адже за день вона подолала на своїй таратайці чималу відстань, зупиняючись лише для того, щоб чогось перехопити. («Я купила трохи риби із смаженого картоплею і з’їла все просто на вулиці»). Ні, нехай вона відіспиться. На штурм він піде завтра.

Наступного ранку Роджер встав удосвіта. Він старанно поголився і причепурився. Востаннє оглядаючи себе в дзеркалі, він помітив на нічному столику розгорнуту книжку. Це була «Граматика валлійської мови для початківців» доктора Конроя, видрукувана в Понтіпулі 1904 року. За планом, заздалегідь накресленим ним самим, Роджер мав розпочати вивчення праці доктора Конроя саме цього ранку. Проте він не шкодував, що план доведеться порушити.

Не можна сказати, щоб він збирався байдикувати. Він приїхав сюди вивчати валлійську мову. Філологія — це його фах, а фахівець повинен постійно розширювати знання зі свого предмету. Проте Роджер бажав одночасно розширити й коло зв’язків з особами жіночої статі. Він з’ясував, що в університеті Упсали є великий факультет кельтських мов, і мав підстави сподіватися, що коли додасть до свого вченого обладунку знання валлійської, а можливо, й ірландської мови і зробить власний, хай незначний, внесок у кельтську філологію, то зможе дістати роботу в Упсалі. Роджеру кортіло переїхати туди, бо йому подобались високі на зріст, біляві дівчата з гарними зубами, а їх, він знав, в Упсалі хоч греблю гати.