Джон Уейн - Зима у горах

Вивчивши книжку доктора Конроя, а також побувши місяць або й два в місцевості, де більшість населення розмовляє по-валлійськи, Роджер сподівався підвищити свій професійний рівень, щоб потім націлитися безпосередньо на Упсалу. Та здійснення цих планів потребувало чимало часу, а його плотські бажання надто вже йому дошкуляли. Роджеру часто спадало на думку, що краще було б, якби милостивий творець усього сущого якось по-іншому розв’язав проблему продовження роду людського. Нехай би, скажімо, статевий потяг прокидався в людині раз на три роки, а решту часу вона жила спокійно. Homo sapiens, вважав Роджер, надто хтива тварина. Та що вдієш, коли в людей заведено саме так, а не інакше! Учора ввечері по приїзді він не нагледів у готелі підходящої здобичі. Дівчина, що сиділа за конторкою портьє, виявилась класичною валлійською красунею, але саме де й було погано: така красуня, до того ж з місцевих, безперечно має дружка. В подібних справах Роджер був реалістом. Зрештою, йому вже сорок, ні молодістю, ані багатством він похвалитися не може, та й особливою вродою теж. Усі свої перемоги він здобув упертістю й умінням не пропустити слушної нагоди.

Рішуче настроєний, він рано спустився поснідати, потім зайнявся підготовкою. Беверлі піде не було видно вона, певно, з тих дівчат, які звикли спати допізна і, можливо, навіть не уявляв, що в когось заведено інакше. Роджер випросив на готельній кухні пакунок з холодним обідом, купив у винному магазині на тій же вулиці, що й готель, дві пляшки рейнвейну й запхав усе це в чистий рюкзак. Після цього приніс із номера свій плащ, акуратно поклав його біля себе в крісло й усівся у вестибюлі, стежачи за дверима ліфта. Він будь-що підстереже Беверлі, коли вона спуститься снідати, й рішуче нагадає про їхню домовленість. І ніякі спроби відмовитися, послатися на забудькуватість або зміїну настрою їй не зарадять. Красуня-брюнетка за столиком портьє кинула на Роджера холодний і, як йому здалося, трохи насмішкуватий погляд, коли вій влаштувався, мов кіт навпроти мишачої нірки, але він був досить загартованим чоловіком, щоб зважати на подібні дрібниці. Відколи він себе пам’ятав, його стосунки з жінками завжди ґрунтувалися на розрахунку: хапай що можеш — і гайда далі.

Близько десятої Беверлі вийшла з ліфта. Роджеру довелося нагадати їй про те, що вони збирались поїхати прогулятися в гори, і після того, як він дав зрозуміти, що не дозволить їй порушити обіцянку, вона з властивим їй невимушеним і безтурботним виглядом погодилась їхати — мовляв, хай буде по-вашому, не люблю сперечатися, та й, зрештою, мені однаково — робити це чи щось інше. Поснідавши під його пильним оком, вона піднялася до себе, потім знову спустилась і тут раптом усе пішло як слід. Не зволікаючи, Беверлі повела Роджера на подвір’я, стягла моторолер з підпори, завела деренчливий моторчик, скочила в сідло й показала йому на сидіння ззаду.

— Куди їхати? — гукнула вона крізь тріскотняву вихлопів.

— Ліворуч,— відповів він.

І вони поїхали, кривуляючи серед машин. Будинків поступово поменшало, дорога пішла вгору, підтверджуючи

Роджерові теоретичні знання місцевості, і день, їхній чудовий день, розпочався.

Навіть погода була з ними заодно. Сонце визирнуло з-за хмар і розігнало густий туман; небо з білястого стало перлисто-сірим, потім блідо-голубим і нарешті яскраво-блакитним.. Над кущами вересу закружляли бджоли. Такий день — це ніби поріг, на якому зустрічається остання мить літа з першою миттю справжньої золотої осені. Роджер з насолодою вдихав повітря, настояне на солоних пахощах моря і пахощах диких гірських квітів. Моторолер дерся дедалі вище, його товсті маленькі шини підминали під себе круту звивисту дорогу, Роджер добропристойно тримав руки в себе на колінах, але на поворотах, коли його притискало до Беверлі, по жилах його наче пробігав електричний струм — хоч кричи, і край!

А втім, це не заважало йому милуватися горами, і те, що він бачив, вражало його. Він аж ніяк не сподівався потрапити в таку дику й безлюдну місцевість. Довкола, десь зовсім близько за обрієм, лежали міста і, судячи з карти, висота над рівнем моря була тут зовсім незначна, а проте всі його чуття підказували, що це — справжні гори: суворі, прадавні й неприступні. Вівці обурено дріботіли геть, коли вони з Беверлі, об’їжджаючи круті кам’янисті осипи, вихоплювалися з-за повороту. Потічки прокреслювали долини; жирні ґави розгулювали по убогій траві. Чи то були круки? І невже там, угорі, ще водяться орли?