Джон Уейн - Зима у горах

— Da iawn’ wir! (Так, це чудово! (Валл.)),— сміючись, проказав огрядний молодик.

Роджер обернувся до нього й закліпав очима. Якусь мить він не міг збагнути, чому ці слова не несуть у собі для нього ніякого змісту: адже його вухо так призвичаїлося до валлійської мови, аж йому здалося просто неможливим, що зараз він нічого не зрозумів. Нарешті, ніби вибачаючись, Роджер посміхнувся й сказав:

— Я приїжджий. Валлійської не знаю.

Молодик спантеличено показав на газету.

— Але ж ви читаєте?

— Просто намагаюся розібрати деякі слова. Хочу вивчити валлійську мову.

— Он як? — Огрядний молодик кинув на Роджера погляд, в якому промайнуло невисловлене запитання, але якесь невиразне, приглушене, цей погляд ніби говорив: «А навіщо, поясни, будь ласка, звісно, якщо хочеш».

Роджеру не хотілося щось пояснювати, але він був радий нагоді зав’язати розмову. Він ніяк не міг визначити, що за людина сидить перед ним, з якого вона середовища: молодик був одягнений у дуже потертий, аж лискучий синій костюм, ЯВНО з крамниці готового одягу, і шитий до того ж зовсім не на такого, як він, і ця невідповідність надавала молодикові кумедного вигляду. Зате очі в нього були великі, гарні, а чоло під кучмою темно-каштанового волосся—високе. Роджерові, охопленому дослідницьким завзяттям, хотілося знати все про всіх, кого він бачить у цьому дивному місці, куди так несподівано потрапив, щоб зав’язати розмову. Роджер кивнув на оповідача у вовняній шапочці і сказав:

— Дивлячись на цього хлопця, я шкодую, що не розумію валлійської. Тут від його розповіді всі мало животи не порвали.

— Еге ж, Айво це вміє,— погодився огрядний молодик,— Природжений jongleur. У нього та в його приятеля Гіто,— це отой, кремезний,— можливостей збирати подібні історії — хоч греблю гати. Вони скрізь тут роз’їжджають у своєму ваговозі. Збирають брухт. А заразом, якщо трапляється, не цураються веселих пригод.

Jongleur! Хм! Вимова в цього хлопця така ж гортанна, як і в усіх у цій місцевості, але він, видно, здатний у пошуках правильного слова вийти за межі своєї орбіти. Чи вони тут усі такі?

— А міг би цей, як його, Айво, так само добре розповісти свою історію по-англійському? — спитав Роджер.

— Англійську він знає добре,— відповів його співрозмовник, старанно зважуючи слова,— але їй бракує образності. Його англійська — це мова блазня. Вона позбавлена пахощів валлійської землі.

— Давайте вип’ємо! — раптом запропонував Роджер. Йому хотілося поговорити з цим чоловіком, який так добре відчував слово,— Тобто я хотів сказати,— додав він, щоб якось згладити раптовість своєї пропозиції,— я зараз піду по ще один кухоль, то чи не наповнити й ваш заразом?

Знову огрядний молодик скинув на нього настороженим, запитливим, проте доброзичливим поглядом.

— Що ж, дякую. Ще для одного кухля час у мене є. Тільки тутешнього, звичайного гіркого.

Коли Роджер приніс йому повний кухоль, він посміхнувся й сказав:

— Мене звуть Медог.

Роджер схилив голову.

— Роджер Фернівел,— представився він. Вимовлене вголос, його ім’я прозвучало тут просто безглуздо. Це ж до смішного по-чужинському — називатися Роджером, та що й Фернівелом там, де людей звуть Айво, Гіто або Медог.

— Медог, це, ясна річ, мій поетичний псевдонім,— зауважив огрядний молодик,— За карткою соціального страхування я Хайвел Джойс. Але в Гвінеді поети ще мають один привілей: їх знають під їхніми поетичними іменами.

— А які вірші ви пишете? — спитав Роджер, якому справді захотілося про це дізнатись.

— Епічні.

— Епічні?

Молодий товстун у поношеному костюмі, що сидить поряд з ним у пивничці й п’є гірке пиво, пише епічні поезії?

— Я саме написав половину однієї поеми,— промовив Медог.— Вона буде майже така ж довга, як «Втрачений рай». Але, певна річ, я пишу її не білим віршем. Валлійська мова любить риму. І навіть зміну розмірів. Перехід від одного стилю до іншого, своєрідний колаж.

— І у вашої поеми вже є назва?

— «Гуїдім черокі»,— сказав Медог.

— Гуїдім... що?

— Черокі. Ви ж, звичайно, знаєте, що сталося з черокі, га?

— Ну, як би це сказати... Не те, щоб достоту.

— А достоту,— промовив Медог, суворо дивлячись Роджерові в очі,— з черокі сталося ось що. Коли європейські переселенці добулися до Північної Америки, то побачили, що спосіб життя індіанців їм зовсім незрозумілий. Отож більшість прибульців заходилися просто-таки безжально винищувати індіанців, але в декого з європейців час від часу виникало бажання творити добро, тобто, просвітивши індіанців, зробити їх подібними до білих людей.