Джон Уейн - Зима у горах

— Лланкрвіс.

— ...до Лланкрвіса, то мені встигло спротивіти все і всі. Скажу, не перебільшуючи, я просто знавіснів, тож на чиїсь права чи почуття мені було начхати. Побачивши автобус, я вирішив сховатись у ньому від дощу й трохи перепочити, Потім мені спало на думку, що я можу спуститися вниз і таким чином бодай частину шляху не йти пішки. Не довго думаючи, я відпустив ручне гальмо, включив передачу й покотив униз.

Герет зважував те, що почув.

— Ви коли-небудь водили автобус?

— Ні.

— Ваше щастя, що нікого не задавили.

— Я ввімкнув фари. До того ж я завжди встиг би загальмувати.

Знову плечі Герета затремтіли від раптового вибуху тамованого сміху, і знову він швидко опанував себе й застиг у нерухомості.

— І ви уявили, що вмієте неабияк водити автобус?

Роджер широко посміхнувся:

— Не знаю, як воно було б, якби працював мотор.

— О, тоді було б легко,— пожвавішав Герет.— Автобус у мене слухняний, як поні. А от вести його так, як зробили ви, куди важче.

— Хто такий Дік Шарп? — раптом спитав Роджер.

Герет не відповів. Він не зводив очей з двоповерхового

автобуса, що повільно рушив зі стоянки й покотив через площу.

— Я дуже шкодую, що взяв вашу машину,— сказав Роджер,— Але, бачу, само по собі це не мало б для вас великого значення, хіба не так? Я хочу сказати, вас цей випадок тривожить тільки тому, що є якийсь Дік Шарп, чи, може, я помиляюсь?

Герет спокійно подивився на нього.

— Ви приїхали сюди у відпустку?

— Я розумію, що ви хочете цим сказати. Не стромляй свого носа в наш клопіт, а ми не будемо стромляти носа у твій. Якщо ти не знаєш Діка Шарпа, то й не намагайся взнати, і тоді твою відпустку не буде зіпсовано. Ви ж думаєте саме так, правда?

— Я думаю, містере, що ви дивний чоловік.

— Дивний чи ні, а от ви чомусь нізащо не хочете сказати мені, хто такий Дік Шарп.

Герет рвучко підвівся й пересів на шоферське місце. Ввімкнув внутрішнє освітлення. Тепер автобус знову перетворився на довгастий ящик, що його Роджер спустив униз.

— За десять хвилин десята,— зауважив Герет.— О десятій я повертаюся в Лланкрвіс. Скоро почнуть сходитися пасажири.

Роджер промовчав.

— Дік Шарп,— сказав Герет, і Роджер подумки уявив, як воно пишеться,— власник двох тутешніх фірм. Транспортної та будівельних матеріалів. Років зо два тому він надумав прибрати до рук автобусне сполучення. Всі найголовніші маршрути у пас обслуговує компанія «Дженерал», а от на місцевих, до селищ у горах, працюють здебільшого дрібні власники з двома-трьома машинами або й з однією, як от я.

До дверей автобуса, засапуючись, підійшла огрядна стара жінка в супроводі молодшої — очевидно, дочки або племінниці. Вони відчинили двері, зупинились і вирішили ще погомоніти на прощання. їхня протяжна й дзвінка валлійська мова линула в яскраво освітлену тишу автобуса, де сиділи Роджер і Герет.

— З автобусами діло в Діка Шарпа пішло не дуже на лад,— рівним тоном провадив Герет.— Він їх скупив, але вважає, що возити пасажирів — надто велика морока. Хоче продати все компанії «Дженерал». Але вона нічого в нього не купить, поки вій не прибере до рук усі місцеві лінії. їй вигідно взяти тільки все гамузом — усе автобусне обслуговування по цей бік Пулхели.

Двоє худорлявих чоловіків обійшли стару і сіли в автобус. Стиха сперечаючись про щось, вони пройшли на задні місця.

— Дік Шарп — людина багата,— розповідав далі Герет,— Але починав він з нічого. Ми вчилися з ним у Лланкрвісі, в одній сільській школі. Аякже, він має лій у голові. Нікому не каже, скільки в нього грошви, передусім збирачеві податків, але видно, що хоч греблю гати. Усі власники, один по одному, продали йому свої автобуси. Дехто був радий спродатися, декому було однаково, а двоє чи троє нізащо не Хотіли продавати. Та кінець кінцем і вони чогось вирішили, що не варто опиратися. Надто, коли проти тебе Дік Шарп.

— Розумію,— сказав Роджер.

Герет встромив ключ запалювання й завів мотор. Світло на мить пригасло, потім знову яскраво спалахнуло, автобус дрібно затремтів. Жінки заговорили швидше, щоб встигнути сказати якнайбільше.

— А я не продам,— промовив горбань, дивлячись у вітрове скло просто себе.— Я залишився сам-один, і я не продам.

Ще кілька пасажирів увійшло до автобуса. Огрядна жінка кілька разів поцілувала свою племінницю або дочку, називаючи її «Сагіасі» і повільно піднялася східцями. Тепер Роджер зрозумів, у якому становищі опинився Герет. Він дістав відповідь на своє запитання, час було вилізати з автобуса, виплутуватися з цієї ситуації й забиратися геть із життя Герета.