Джон Уейн - Зима у горах

— Ви теж підете з нами,— мовив новий голос. Червоний туман поволі розвіявся: перед ним стояв полісмен.— Ви теж підете з нами до відділка,—повторив полісмен, звертаючись до Роджера.

Поряд тихо стояв Герет, його глибоко запалі очі ховала тінь.,

— Я бачив, як він на вас напав. Ми запишемо ваші свідчення.

Роджер повільно приклав руку до живота. Доторкатись до нього було неймовірно боляче, але він нарешті відчув, що скоро все минеться і він зможе випростатись. Принаймні черевні м’язи, подумав він, не порвано.

— Я не хочу давати ніяких свідчень,— відповів він.

— Я не питаю вас, хочете ви чи не хочете,— сказав констебль.— Ану швидше. Ходімо, Герете Джонсе, поки я не надів на тебе наручники.

— Мені ж треба о десятій їхати назад у гори,— промовив Герет.

— Нікуди ти о десятій не поїдеш,— коротко відказав констебль.— У камеру, ось куди ти поїдеш на всю ніч.

— Це якась помилка, констеблю,— рантом озвався Роджер.— Іти у відділок немає ніякої потреби.—Тепер він був уже зовсім тверезий.— Він на мене не нападав.

— Не нападав? Та я сам бачив, як він стусонув вас у живіт. Вас я теж приставлю в камеру за зневажання закону, якщо ви...

— Констеблю, я відмовляюся в будь-чому звинувачувати його. Якщо ви передасте мене в суд і заявите, що Гер... що містер Джонс напав на мене, я це заперечуватиму, і суд не прийме справу до розгляду.

— Прийме, прийме. Мої свідчення теж чогось варті. Ви п’яні, і перевірка доведе де.

— Перевіряють на алкоголь тільки водіїв, а я пішохід.

— Бачу, книжки про закони ви читаєте. Ану ходімо, ніколи мені з вами морочитися.

Констебль, явно втрачаючи терпіння, вже ладен був силоміць потягти його за собою.

— Ми з містером Джонсом просто жартували проміж себе,— квапливо мовив Роджер,— і він по-дружньому дав мені під ребро. Оце ви й бачили.

— Як де означає по-дружньому дати під ребро,— відказав полісмен,— то, цікаво, що ви називаєте добрячим стусаном під дихало? — Він повернувся і втупився очима в Герета, який аж ніяк не справляв враження людини, здатної з ким-небудь жартувати.— То ви жартували, га? Ви що, хочете зробити з мене дурня?

— .Слухайте, констеблю,—лагідно мовив Роджер,— ну Дому б нам не забути цей незначний епізод? Дуже добре, що ви такий спостережливий і пильний, але освітлення тут таке погане, що кого хочете очі можуть підвести.

— Пахощі, якими від вас несе,— відповів полісмен з холодною недоброзичливістю,— можуть підвести набагато швидше, ніж найгірше вуличне освітлення. Раджу вам піти й проспатись.

Він ступив крок назад, неквапливо обвів їх обох поглядом і велично попростував геть. Навіть спина його виражала невдоволення. Він, певно, служив у поліції не більше двох років.

Під час усієї цієї розмови Герет стояв тихо, закам’янілий у своїй непорушності, що була — Роджер починав розуміти — виразнішою за будь-який рух. За ним височів міський мур XII століття, і каміння його було таке саме непорушне, як Герет. Аж ось він повернув голову і глянув Роджерові просто у вічі, і Роджеру в тьмяному світлі здалося, ніби вираз Геретового обличчя трохи полагіднішав — воно вже не так нагадувало гранітну маску.

— Ну? — спитав Герет.

— Що — ну?

— По-моєму, містере, пояснювати маєте ви,— сказав Герет.—«Що — ну!» — коли він повторив ці слова, у його, схожих на великий казан, грудях заклекотів сміх. Звуку не було, але рот його широко розкрився, тіло сколихнулось, а тоді знову застигло в похмурій настороженості. Він хитнув головою, показуючи Роджеру, щоб той ішов з ним, і вони попрямували до площі.

Аж до автобуса Герет ішов мовчки. А відчинивши двері, промовив:

— Тепер ми можемо поговорити.

Вони ввійшли в автобус. Герет зачинив двері й сів на одне з передніх сидінь обличчям до Роджера. Освітлення він не ввімкнув: у світлі фар автомобілів, що проїжджали повз автобус, і в тьмяно-срібному сяєві місяця вони бачили один одного досить добре.

Герет зразу ж заходився допитуватись:

— То ви й тепер скажете, що не знаєте Діка Шарпа? .

— Ніколи про такого не чув.

— Коли з моїм автобусом щось негаразд,— стиха промовив горбань, дивлячись у вікно на площу,— то це завжди тільки через підступи Діка Шарпа.

— Зараз я вам розповім, як було з вашим автобусом. Я спускався з гір, дощ лив як з. відра. А в горах я був з однією дівчиною... вона повелася так, що всякий на моєму місці нетямився б від роздратування, і на довершення всього втекла з моїм плащем, покинувши мене далеко в горах у досить скрутному становищі. Я рушив звідти пішки і поки дістався до того селища — не знаю, як воно зветься..,