А як тільки виявилося, що індіанці опираються цим добрим намірам і воліють дотримуватися власних поглядів на життя, європейці починали обзивати їх лінивими дикунами й винищувати ще завзятіше. Наприклад... Вам не набридло слухати?
— Анітрохи. Я завжди вважав...
— От візьміть володіння землею,— провадив Медог.— Індіанці не мали навіть уявлення про індивідуальне володіння землею. Земля у них була колективною власністю. А білі загарбники знали лише одну форму землеволодіння — дрібні ферми, що переходили в спадок від батька До сипа. Зразком .ощадливого господаря для них був європейський селянин.
Індіанці ж не могли збагнути цю ідею, тому білі вирішили, що воші нездатні досягти процвітання. Так?
— Так.
— А тепер,—сказав Медог і зробив великий ковток пива,- ми переходимо до черокі. То був сприйнятливий і розумний народ. Біла людина проповідувала їм прогрес, і вони слухали. З усіх індіанських племен черокі найдалі просунулися шляхом білої людини. Черокі всотували в себе всі її поради: обробляйте землю, продавайте те, що маєте з неї, прилучайтеся до наших цінностей, і ми будемо ставитися до вас так само, як ставимось один до одного. І черокі все те робили. Вони стали фермерами, і ковалями, і ткачами, і прядильниками. На початку дев’ятнадцятого століття вони винайшли складове письмо і почали випускати свою газету. Вона називалася «Фенікс черокі». Але цей один-однісінький фенікс так і не відродився з попелу. Він загинув у своєму охопленому полум’ям гнізді.
— Що ж сталося? Боюсь, я не...
— Стався Акт Ендрю Джексона про виселення всіх індіанців,—відказав Медог,—В одна тисяча вісімсот тридцять першому році,— Він вимовляв слова по складах, хрипко й чітко, голос його був сповнений зневаги.— їх зігнали з родючих земель у пустку. І добрих індіанців, і поганих. І тих, що хотіли пристосуватись, і тих, що не хотіли. І мудрих незайманих дівчат, і дурних незайманих дівчат. Черокі переселилися з усіма іншими індіанцями під дулами рушниць, покинувши і свої ферми, і шляхи, і кузні, і друкарський верстат, на якому друкували газети, і бібліотеки.
І це нікого не обходило, оскільки біла людина зажадала їхньої землі.
Роджер глянув у той кінець залу, де була стойка. Айво в своїй сміховинній вовняній шапочці взявся розповідати щось нове, і темпе, немов гумове, обличчя хазяїна розпливалось у задоволеній посмішці. Роджер знову обернувся до Медога.
— Ну, добре, ви розповіли те, що стосується черокі. До речі, гарна тема для епічної поеми. Але чому Гуїлім?
— Можна назвати індіанця черокі Гуїлімом,— промовив Медог пристрасно, але не підвищуючи голосу.— Можна назвати його Даєм, можна — Янтом, можна — Х’ю або Хайвелом, можна — Беретом або Гіто, можна дати йому яке завгодно ім’я.
Роджер на якусь хвилину замислився.
— Розумію. Ви створюєте безперервну паралель.
— Що ж, можна назвати це й так,—відповів Медог.
— Але,— не вгавав Роджер,— у чому ви вбачаєте точний історичний еквівалент? Які акції англійців щодо валлійців рівнозначні вигнанню індіанців-черокі з їхніх земель?
Англізація,— відповів Медог,— Духовне пограбування. І те, що долини Південного Уельсу розрито вугільними шахтами, а населення перетворено на троглодитів, які не знають навіть своєї рідної мови. Викачування незліченних багатств з уельських надр, за які нам не заплачено й пенні. .
Медог, вочевидь, ладний був вести далі цей перелік, але Роджер розпачливо замотав головою:
— Досить. Я вас зрозумів.
Якийсь час вони сиділи мовчки, потім Роджер сказав:
— Що ж, хоч би як там було, а я з тих англійців, які хотіли б зробити деякі відшкодування. Бодай шляхом вивчення кельтських мов.
— Це те саме, що купити одну ковдру для всієї резервації,— мовив Медог.
— Ваші слова несправедливі, і ви це знаєте.
— Можливо,— погодився Медог.— В усякому разі мені не слід було такого казати, бо я п’ю ваше пиво.
— До біса пиво. Я вважаю себе цивілізованою людиною з властивою цивілізованій людині зацікавленістю мистецтвом. Я питаю поета, про що він пише, і наступної хвилини дізнаюсь, що я заражена геноцидом тварюка, яка вигнала індіанців-черокі з їхніх земель і пограбувала Південний Уельс, причому все це з власної волі.
— Не ви. Ваш народ.
— Я не народ. Я — це я.
— Давня проблема,— сказав Медог. Раптом він посміхнувся,— Поговорімо краще про поезію.
— Гаразд, поговорімо. Мене цікавить система валлійського віршування. Чи не могли б ви допомогти мені розібратись у ній, коли я до неї доберусь?
Читать дальше