Джон Уейн - Зима у горах

Коли вони поверталися до автобуса, щоб їхати о сьомій годині до міста, Герет першим порушив мовчанку:

«Ніколи не забуду того вечора. Лило як з відра, а я прийшов сюди й побачив, що автобус зник».

Роджер пирснув.

«Це минулої осені, еге ж?»

«Так, минулої».

«Що ж,— сказав Роджер,— відтоді я намагався якось компенсувати заподіяну шкоду».

«Вам це непогано вдалося,— відповів Герет.— Якби я тоді міг зазирнути в майбутнє й побачити, як обернуться справи, то почував би себе щасливою людиною».

«На мою думку, все закінчилося для нас добре,— зауважив Роджер.— Треба було, щоб нам обом поталанило, і так воно й вийшло.

Вони порівнялися з автобусом. Перші пасажири вже сходились. Герет увімкнув світло, і автобус знову став для Роджера тим, чим був того першого дощового вечора,— притулком світла й радості на темному гірському схилі.

Поринувши кожний у своє, Роджер і Герет більше про це не розмовляли.

Десь години через три після цього Дженні й Роджер сиділи поряд у залі карвенайського муніципалітету. Головна подія зустрічі поетів наближалася до завершення. Для Дженні то була винагорода за тривалі й виснажливі клопоти. Вона підсіла до Роджера хвилин за двадцять перед цим, а доти він сидів поряд з порожнім кріслом, відганяючи всіх, хто зазіхав на нього, тим часом, як Дженні метушилась за лаштунками, даючи вказівки й розставляючи в потрібному порядку виступаючих. Все пройшло як годиться: бретонські, ірландські, валлійські поети гордовито з’являлись в оголошеній послідовності й читали свої твори; навіть шотландець, позбавлений власної кліки, прочитав хитрою, схожою на англійську мовою не більше, ніж було домовлено. А тепер на авансцені стояв Медог і читав уривки з поеми «Гуїлім черокі», решта ж поетів, які закінчили свої виступи, вийшла в зал, дивилась на нього й слухала, а Медог, лишаючись усе тим же Медогом, водночас був і чимось іншим — закоханим у свою мову вченим-філологом, якого Роджер встиг побачити під час першої зустрічі, але понад усе він був Медогом бардом, полум’яним співцем, слова якого запалювали душу, поетом, який на весь голос заговорив про нещастя свого народу, це був Медог-черокі, Медог — співець Гвінеда, клерк з контори агента по продажу земельної власності, який плів візерунки слів з допомогою інстинкту, як птах, а також плів їх з пам’яті, як слон, а ще з любові, радості й тривоги, як людина. Сидячи поряд з Дженні й дивлячись на Медога, Роджер, який розумів і сприймав зараз валлійську мову так добре, що міг триматися на навальній хвилі заплутаних і бурхливих мовних фігур, зітканих Медогом, раптом збагнув, що поема Медога — те саме, що й жовтий автобус Герета,— вони навперемін носили його, Роджера Фернівела, тут, серед гір, поки не винесли туди, де він знайшов себе.

Медог читав хвилин із двадцять і ніби ріс на очах, з кожною хвилиною винагороджуючи себе за всі роки буденно-одноманітного життя, обмеженого сірим трикутником: контора — пивна Маріо — пів-будиночка на безликій околиці Карвеная, міста, яке він любив понад усе на світі і яке було йому і рідним краєм, і центром його існування. І коли могутня хвиля епічної оповіді, піднісши голос Медога до крещендо, здійнялася вгору двадцятьма рядками, від яких перехопило подих, а тоді з оглушливим гуркотом впала й розбилася, спінившись, Роджер якусь мить іще сидів мовчки, а потім, прийшовши до тями від оплесків, озирнувся довкола і здивовано побачив, що стіни муніципалітету цілі, ряди дерев’яних крісел стоять так само акуратно, як і перше, і що над головою в нього дерев’яна стеля, а не всіяний зорями покров неба.

Після цього все закінчилось. Головуючий, каріатидоподібний чоловік з надмірно розвиненою верхньою щелепою й недорозвиненою нижньою, залучений з місцевого університетського коледжу, виголосив кілька заключних банальностей, і всі потяглися до виходу. Роджер і Дженні, як заздалегідь і домовилися, подалися до пивної Маріо, щоб зустрітися там з Медогом.

Вибір цього місця був не випадковий. Власники автобусів на чолі з Айво і Гіто після аукціону встигли влаштувати там не дуже тривалу, але бучну гулянку, після чого Маріо зачинив свій заклад на денну перерву — і зробив це саме вчасно, щоб випровадити їх до контори аукціоніста завершувати справи в досить тверезому стані, тобто пройти різні встановлені законом формальності, пов’язані з правами власності. Ввечері, коли пивна відчинилася знову, вони повернулись туди — ті самі люди, але й не ті: вони ніби виросли, серця їхні билися в новому ритмі. Неймовірне чудо здійснилося: вони знову були самі собі хазяї.