Джон Уейн - Зима у горах

— Атож. От я й подумав, чи не погодилися б ви з Беретом відвезти їх?

— Берете,—гукнув Роджер,—нас зафрахтовано! ЮНЕСКО хоче найняти нас на рейс до Беддгелерта.

З оцією компанією? — наїжачено перепитав Герет, тицьнувши великим пальцем у бік широких, обтягнутих спідничками крижів, що вишикувались уздовж стойки.

— Якщо ми возимо баки для сміття, то можемо відвезти й їх,— наполягав Роджер.

«Бога ради, благально й швидко промовив Медог, переходячи на валлійську,— відвезіть їх у Беддгелерт і залиште там. Цій зграї нічого тинятися тут у день святого Давида».

— Хлопче,— промовив величезний бородатий шотландець, відвертаючись від стойки й згрібаючи Медога в братні обійми,— про що це ти там белькочеш своєю дрібнесенькою затурканою мовою?

— Та от, влаштовую вам готель,— відповів Медог, нишком кидаючи на Герета благальний погляд.

— Ми хочемо відвезти вас до готелю, де можна дістати гарні номери,— сказав Герет.

— Але тільки не зараз, тільки не зараз,— заперечив бородань.— Нам поки що гарно й тут.

«Оце мене й лякає»,— пробурмотів собі під ніс Медог.

— Попереджаю вас, краще говоріть по-англійському, сказав бородань.

Маріо, який почув тільки останні слова, бо саме в цей час галас у пивній трохи вщух, нахилився над стойкою і м’яко, але з погрозою в голосі мовив:

— Сьогодні день святого Давида, містере. Кожен, хто хоче говорити в моїй пивній по-валлійському, може говорити по-валлійському коли завгодно, але в день святого Давида тут ніхто не говорить по-англійському! Він грюкнув кулаком по стойці.— У нас тут не англійська колонія. Недалеко той день, коли ми зовсім викинемо звідси англійців.

Роджер відступив убік, побоюючись бійки, але, на його подив, бородань засяяв усмішкою й ухопив руку Маріо своїм лаписьком.

— Нехай буде так, друже,— охоче погодився він.— Хай живе день святого Давида, геть англійців!

Тут розпочав промову Макалістер, шотландський поет, на підтримку якого й зібрався весь цей буйний гурт. З його слів Роджер мало що втямив, бо відвідувачі-валлійці і на мить не припиняли своїх розмов, але заключну частину промови Макалістера, яку він проголосив, зачитавши її з добряче пожмаканого папірця лунким і гучним голосом, було чути на всю пивну.

— Тож нехай наш гнів, спрямований проти англійців, — провіщав Макалістер,— перетвориться на палку ненависть до вульгарного меркантилізму (вигуки схвалення), який обумовлює всю ницість найгіршої частини англійського суспільства (вигуки: «Всього суспільства!» «Геть усього!»), на палку ненависть до того життя, на яке Англія нас прирікає... Останні слова потонули в бурхливих оплесках, і Макалістер, вкрай задоволений, зіскочив із стільця.

Його промова привела Маріо в захват.

— Відродження — вигукнув він.— Пиймо за день Визволення

— Серед усього цього горластого збіговиська Роджер упізнав йоржик і рогові окуляри Андре, канадського приятеля Медога. Поставивши на стойку маленький портативний магнітофон, він задоволено спостерігав, як обертаються його маленькі котушки, записуючи для нащадків усю цю високу риторику. Протовпившись ближче, Роджер гукнув у мікрофон:

— Ліверпулю статус домініони! Англофіли, забирайтеся геть

Андре спохмурнів і вимкнув магнітофон.

На цей час Медог і Герет досягли серйозних успіхів: вони згромадили почет шотландського барда й поволі посували його до автобуса.

— Дармове віскі, коли приїдемо на місце,— раз у раз голосно й рипуче повторював Герет.

— Коли рак на горі свисне,— стиха додав він, проходячи повз і Роджера. Мало-помалу вони виштовхали веселих, строкато одягнених стражів з пивної й загнали їх в автобус.

Буря протестів знялася тоді, коли шотландці виявили, що Макалістер з ними не їде, але Медог заспокоїв їх, пояснивши, що кожний поет, який виступатиме ввечері з читанням віршів, повинен прибути на репетицію, і що сам Макалістер просив своїх зброєносців дати йому спокій хоч на кілька годин.

Після того як шотландців завернули в Геретів автобус, подорож до Беддгелерта відбувалася спокійно, без пригод! Вивантаживши всю ватагу біля готелю, що погодився надати їй притулок, і подивившись, ЯК шотландці вервечкою зникають у барі, Роджер і Герет вскочили в автобус і покотили назад до Карвеная.

Ще не було другої години дня, коли Роджер зайшов до готелю «Палас», сподіваючись на дві речі: хоч і з запізненням, але з їсти ленч і провести кілька спокійних хвилин у товаристві Дженні.