Джон Уейн - Зима у горах

— Дуже швидко, по-моєму. Аукціоністові дано вказівку продавати автобуси, за скільки дадуть. Охочих марнувати час немає.

Ні, ви розумієте,— сказав Медог,— треба, щоб за півгодини всі поети були отут на сходах, а вони вже сваряться!

— Правду кажучи,— розважливо промовила Дженні,— сваряться зовсім не поети. Більшість тих шотландців просто примазалась до поетів. Вони приїхали сюди попиячити й погаласувати проти Англії.

— О господи! — сказав Медог,— Он куди воно повернуло. Так от: не пускайте їх на урочисту церемонію, коли з промовою виступатиме мер.

— Але оператор телебачення хоче, щоб вони були. Каже, що без спідничок не те.

— Обійдеться без спідничок,— люто проказав Медог,— Я не збираюся стояти й дивитись, як заради пледів і голих колін буде занапащено всю справу. Якщо ці пройдисвіти вдеруться на відкриття, ми провалимось.

Буркочучи щось і далі, він пішов геть.

— Вітаю, люба,—прошепотів Роджер до Дженні,—Сьогодні я ще не казав, що кохаю тебе.

Прибережи це доти, коли я матиму час слухати тебе,— відповіла вона, цмокнувши його, — Я пообіцяла Мері й Робіну повернутися за кілька хвилин.

— А де вони? В готелі?

В готелі. Допомагають виконавцям народних танців.

Роджер згадав, що свято мало розпочатися народними танцями перед замком па підстриженому газоні.

— Хіба їм треба допомагати?

— Їм же треба десь перевдягтися.

— Перевдягтися?

— Авжеж, в національні костюми,— нетерпляче мовила Дженні,— Я тобі вже сто разів казала. Це Мері страшенно подобається, вона, мабуть, проситиметься вийти з ними...

В цей час біля муніципалітету зупинився величезний зелений автофургон, з нього вистрибнув і вибіг на сходи вузьколиций чоловік із сивіючими бакенбардами.

— Ну, починаймо,— сказав він, звертаючись до Роджера,— Ви координатор зустрічі поетів?

— Ні, не він,— промовила Дженні, рішуче виходячи вперед.— Я координатор.

— Гаразд.— Вузьколиций чоловік витягнув з кишені шматок крейди, нахилився й заходився швидко малювати хрести на верхній площадці сходів.— Припустимо, що мер вийде звідти й зупиниться тут, тоді ми поставимо жабоїдів-французів сюди, лопухів-ірландців осюди, а кількох дурноголових шотландців у спідничках попереду. Террі! — загукав він.— Пітере!

Двоє молодиків, обвішаних мотками кабелю, швидко підбігли до нього. Роджер полегшено відвернувся: нехай Дженні морочиться з цими майстрами комунікаційної справи і споруджує міст між Медогом і великою суботньою аудиторією глядачів, яка однаково дивитиметься футбольний матч по іншій програмі. Проте він розумів, що потрапити в телевізійну передачу, незалежно від того, побачать її чи ні,— велика річ. Медог зможе повідомити ЮНЕСКО, що церемонія відкриття передавалась по телебаченню, і одержати наступну субсидію йому буде набагато легше.

Коли Роджер перетинав площу, великі двері аукціонного залу відчинились, і з них вийшов Герет. Він розчервонівся, вигляд у нього був заклопотаний.

— То як там посувається розпродаж? — спитав Роджер.

— Швидко,— відповів Герет,— Продається п’ятнадцять автобусів, всі із запасними частинами та обладнанням і майже кожний з гаражем,— Він говорив по-англійському і, певно, слово в слово повторював дещо із скоромовки аукціоніста.—Продаж триває всього годину, а продано вже п’ять машин. Всі — колишнім власникам. Зараз торгуються Айво й Гіто. Там у них суперник, але він не дуже пнеться, тож я думаю, що вони відкуплять свій автобус. А я от не витримав і вийшов. Не люблю хвилюватися.

Роджер, якого долала цікавість, штовхнув масивні двері й тихенько, мов до церкви, прослизнув до аукціонного залу. Там було повно чоловіків. Майже всі — одного й того ж ґатунку: трудяги із шкарубкою від сонця й повітря шкірою облич. Кілька ділових костюмів і блідих конторських фізіономій сприймалися тут як дивина. Аукціоніст, пітливий кремезний чолов’яга в окулярах, вів розпродаж швидко й без затримок,

— Запасні-частини-включаючи-покришки-двісті-фунтів,— гув він. Сама-машина-в-чудовому-стані-гарно-доглянута.

Сімсот п’ятдесят за все,— підвівшись, напружено проказав Айво. '

Вісімсот, озвався якийсь чоловік з протилежного кутка.

— Це підрядчик з Портмадока,— прошепотів Гіто до Роджера. Хоче придбати автобус, щоб розвозити своїх робітників по будівельних дільницях. Він уже прицінювався до двох чи трьох машин, але невдало. Вісімсот фунтів — то його межа.

Айво, обличчя якого було схоже на дерев’яну маску, чітко і голосно вимовляючи слова, проказав: