Джон Уейн - Зима у горах

— Через отакі неподобства,— вела далі свою промову місіс Аркрайт,— я й думаю, що врешті не витримаю в цьому селищі й перевезу свої старі кістки назад у Болтон.

— Ну, в Герета свій клопіт,— розважливо мовив вівчар.

— Я знаю, що Герет має клопіт,— відказала місіс Аркрайт.— Але якщо він не може з цим упоратись і забезпечити нормальне автобусне обслуговування, то нехай дасть можливість зробити це комусь іншому. Людям треба добиратися туди, куди вони хочуть.

Схожий на боксера молодик засувався на своїй лаві й промовив хрипким голосом:

— Герету гірше, ніж нам усім.

— Я цього не заперечую,— відповіла місіс Аркрайт,— Але коли люди живуть за чотири милі від міста, їм потрібен автобус. Та ви й самі такої ж думки.

На якусь мить запала мовчанка, потім містер Кледвін Джонс зауважив:

— Збори, певно, вже закінчуються.

— А що ж з автобусом? — спитав хазяїн.— Хто міг його взяти?

— Ніхто його не брав,— швидко відповів містер Кледвін, навіть місіс Аркрайт не встигла розкрити рота,— Ми всі разом спустилися з гори, а він там і стоїть — унизу.

— Унизу?

— На траві, край дороги.

— І що, побитий? — з гострою цікавістю спитав хазяїн.

— Герет саме дивиться, що й до чого,— відповів містер Кледвін Джонс,— Ми пішли, коли він перевіряв мотор та все інше. Він пообіцяв підвезти нас у Карвенай, якщо автобус не поламано. Крім нас, там були й інші пасажири: сімейство Ідріса Джонса, молода Гвенлін і двоюрідний брат Джорджа Робертса. Але їм усе це вже набридло. І вони не захотіли чекати, поки їх повезе Герет. Пішли на зупинку, де ходить автобус компанії «Дженерал».

Знову запала коротка мовчанка. Роджер уявив собі, як люди спускалися вниз під заливним дощем: оцей самий Герет ішов, потерпаючи за свій автобус, у гурті мокрих і злих невдах пасажирів. Цікаво, чи вони його лаяли? Чи просто похмуро мовчали? Чи хоч один з цих сказав бодай слово на захист цього чоловіка? І хто, зрештою, цей Герет? Просто шофер автобуса чи водночас і його власник? А якщо власник, то багато в нього автобусів чи тільки один, якого позичив він, Роджер, поставивши Герета в незручне становище?

— Скоро цей автобус прибере до рук компанія «Дженерал»,— сказав вівчар. Він неквапливо підвівся і, гупаючи черевиками по лінолеуму, поніс свою склянку до стойки по нову порцію віскі.

— Та вона б уже рік тому прибрала його до рук,— сказав хазяїн,— якби не Герет.

— Так і повинно було б бути,— докинула місіс Аркрайт.— Більша компанія працює ефективніше.

— Плата за проїзд відразу підскочить,— промовив сором’язливий юнак.

— Краще більше заплатити, ніж чалапати під дощем,— відповіла місіс Аркрайт.— Вам слід було б послухати, що казав мій Х’юберт про бізнес, у якому зайнято одним одну людину. Такий бізнес випинає й лопається, як мильна булька,— ось що вій казав.

Двері відчинились, впустивши до зали цього разу горбаня. На ньому була почорніла від дощу коротка шкіряна куртка, потертий твідовий піджак і темно-сині штани. Він був без капелюха, і його рідке рудувате волосся, мокре від дощу, прилипло до великого черепа. Обличчя здавалось маленьким і було пооране безліччю поздовжніх зморшок. Таке обличчя, навіть коли воно спокійне, викликає думку про те, що його висічено із скелі за допомогою динаміту. Тулуб у горбаня був широкий, як у бика, а ноги в мокрих штанах короткі й кволі. Роджер відчув докір сумління, подумавши, що цим тонким ногам довелося нести вниз таке важке тіло аж із Лланкрвіса, бо це був, як він відразу здогадався, Герет.

— А ми оце говорили про вас,— ляпнула місіс Аркрайт.

Роджер не знав, чи захоплюватись її тупою, бездумною прямолінійністю, чи соромитись того, що англійка показує таку непроторенну дурість перед інородцями валлійцями. Начебто Герет міг припустити, що вони говорили не про нього!

— Як автобус, Герете, цілий? — спитав містер Кледвін Джонс. Спитав спокійно й логічно: йому, очевидно, було незручно за місіс Аркрайт.

Горбань мовчки підійшов до стойки. Вийняв з кишені півкрони й поклав її на поліроване дерево. Хазяїн узяв кухоль і пляшку міцного портеру, відкоркував її й вилив увесь портер у кухоль, потім долив його пивом з бочки й простягнув горбаневі.

Тримаючи кухоль у величезній мозолястій руці, горбань повільно повернув голову, неначе хотів увібрати поглядом усе до найменших деталей. Але його глибоко запалі очі, здавалося, нічого не бачили. Вони ні на чому не затрималися й на мить, наче очі сліпого.

— Присягаюсь Господом богом,— нарешті мовив він,— цього разу я його вб’ю.