Мартін Андерсен-Нексе - Пасажири вільних місць (збірка новел)

Зрештою, ця думка не була вже й така несподівана, як самому йому спершу здалося. Він весь час тримав її про запас, відганяв від себе до тієї хвилини, коли вже не буде іншої ради. З чисто чоловічого інстинкту самоохорони він жертвував себе останнього.

Але чи не глузуватимуть із нього товариші, як із Кривого Юна, чи не казатимуть, що він у жінки під пантофлею, коли він не приноситиме з собою горілки? Ще, бува, почнуть дражнити «непийлом». Ну то й що! Буде він тим журитися! Та, либонь, вони нічого й не скажуть. Хай-но тільки спробують!

Чвертка щодня — це півтора літра за тиждень, на п’ятдесят ере. Стане на всі тиражі, навіть якщо він купить не восьмину, а чверть квитка. А якби ще задля певності брати хлопця видовбувати гнізда на вибухівку… Хоч ні, пе варто. Надто це важка робота для дитини. Ще встигне нагаруватися коло каміння. Та й не конче воно припікає.

Горілка! Досі Швед називав її делікатнішим словом — «чарчина», але тепер, відмовляючись від неї, відчував потребу сказати так, щоб утвердитися в своїй постанові. Горілка! Дивно, як він міг викинути на неї стільки грошей! А з лотереї буде користь і дружині, й дітям. Йому наче аж нудно стало на думку, скільки він улив у себе тієї гидоти, і він бридливо плюнув на вулицю.

Швед знову спинився, але тільки на те, щоб іншою вулицею вернутися на пошту. А незабаром він уже йшов додому з чверткою лотерейного квитка в кишені камізельки.

На відкидній лаві сиділа, підігнувши ноги, Шведова донька, третя з черги. Вона прив’язала мотузку до підніжного стільчика й смикала його догори, уявляючи собі, що витягає розмаїті речі. Власне, їй велено колихати найменшу дитину, але вона забула про це. Подеколи вона прохухувала в замерзлій шибці дірочку й дивилася, чи не йде сніг. Сьогодні опівдні вона помітила, як спалахували іскри під чавунцем, а мати казала, що то на сніг. Часом проїздив вулицею віз або ще поминав хату який робітник, що мешкав далі за ними: дівчинка чула тоді, як цокали підковані шкарбани й палиця об бруківку. Вона хвильку дослухалася, а потім бралася знову до своєї забави.

Ось знову — «тупу-тупу-гуп», «тупу-тупу-гуп»! Те саме — підкови й палиця. Дівчинка перестала гратися, прислухалась, тоді лишила ослінчика, вибігла з кухні й гукнула:

— Тато йде!

Вона впізнала його ходу.

Надворі під скісним піддашком мати й найбільший хлопчик пиляли березові дрова. Другий за ним сидів верхи на козлах, щоб поліно не хиталося. Руки йому змерзли, і він засунув їх у штани, бо був ще замалий, аби мати кишені.

Пилялося їм кепсько, бо й пила була тупа, і пиляльники не однакової снаги. Часом пила застрягала так міцно, що доводилося змащувати її зеленим милом, аби вона подалася. І тепер, коли дівчинка гукнула, що йде тато, вони саме трапили на сучок і не могли зрушити пили. Жінка спробувала витягти її з поліна, поки надійде чоловік, щоб не лаявся, — хтозна, може, він не зовсім тверезий, — та все дарма. А тим часом хвіртка вже відчинилася, почулась хода на ганку, і ось Швед увійшов задніми дверима.

Він зразу помітив, що сталось, але сьогодні не мав бажання сваритись, навпаки, шукав злагоди. Через лотерею. Не тому, що боявся дружини, зовсім ні! Просто він мав квитка, і йому було так приємно… Хм!..

Він відштовхнув її від козлів і вдавано байдуже сказав:

— Слухай, я тепер граю в лотерею!

— Що ти робиш? — злякано перепитала дружина.

Але Шведові не хотілося входити в балачки, і він почав лаятись за пилу, що міцне застрягла в поліні: мовляв, не витягнеш її, не зламавши. Жінка тільки візьме що в руки, то миттю зіпсує! І пішов вичитувати.

Тоді дружина поспішилась до кухні гріти йому вечерю.

Швед попоїв картоплі з оселедцем та каші з молоком, а тепер сидів і закапував розтопленою смолою порепані руки. Дружина тримала свічку. Щоразу, як гаряча крапля попадала на червоне, скривавлене місце, обличчя йому кривилося. Обоє мовчали; про що балакати людям, які разом тягнуть біду вже не один рік? А все ж сьогодні, було про що: обом не сходив з думки лотерейний квиток.

— А скільки воно коштує? — ні сіло ні впало спитала дружина.

Проте Швед добре знав, куди вона гне, і багатослівно, як ніколи, став пояснювати, що то лиш чвертка квитка і що інші, не багато кращі за них, купують цілий, а дехто й кілька квитків. Він уже забув, що сам собі таке вигадав, стоячи перед віконцем на пошті.

Дружина не зважувалась докоряти йому, але видно було, що вона журиться, звідки їм узяти грошей. А Шведові не хотілось пояснювати, що все він бере на себе. Він не любив ознаймляти своєї безкорисливості.