Мартін Андерсен-Нексе: Пасажири вільних місць (збірка новел)

Кола, якими пройшли роки великого сина Данії — а він справді був гідним сином своєї землі, — креслились як належить. Це було життя послідовне і чесне.

Книги, книги, книги…

Політика, якої було доволі, але політика раз і назавжди звернена обличчям до простого люду, до тих, Що працюють, тримаючи на плечах таку багату країну — Данію, де накипіло стільки несправедливості. Його звали данським Горьким, маючи на увазі не лише біографічну близькість двох велетів. Нексе був пролетарським письменником, — а їх, таких письменників, небагато народилося за всю історію світу, — і шукав своїх героїв, постійно приходячи в їхні непрості життя. Він не вчив жаліти знедолених. Нексе навіть не кликав до співчуття, їм адресованого. Справжня література може існувати взагалі, приймаючи світ чи відкидаючи і прагнучи все змінити. Нексе був з тих, що змінюють світ, і його твори існували як аргумент про недосконалість дооколу.

Він приятелював з Горьким, — то була щира приязнь однодумців, і через те вона увірвалася лиш зі смертю одного з них. Він любив Максима Горького і любив його країну, один з перших привітавши її революцію — власну мрію, що там, у країні Горького, стала вже чимось звичним, частиною побуту.

Побутове і поетичне єдналися в Нексе з дивовижною природністю. Чорний світ героїв його раптом спалахував: чи то при дотику до природи, чи коли порух людської душі являв нам її неждану красу. Він писав життя конкретно й відчутно, аж до натуралізму, щоразу відшукуючи точку зору, з якої видно не лише спину втомленого вантажника, що спить на березі, але й безконечне море, що підповзає хвилею до зшерхлої робітницької руки. Нексе починав з віршів, швидко покинувши їх як основний свій літературний жанр. Поетичність викладу збереглася, а втім, вона де могла минути, надто любив Нексе своїх героїв, щоб не шукати для них слів точних і повних безконечної поваги, струнких асоціацій, — всього, чим був багатий неймовірно винахідливий талант його. Він приводив Данію в наш дім; а народи так і приходять один до одного — найбільшими своїми талантами, книгами, картинами, музикою. Він приводив нас у малу скандінавську країну і запрошував до неї, у свій рідний дім.

Скандінавія подарувала нам у цьому лише столітті плеяду майстрів, демократичних за характером творчості та безмежно обдарованих у кожному задумі. Сельма Лагерлеф, Галдор Лакснес… Нексе стоїть між цими дуже відмінними за світоглядом та манерами письма майстрами як одна з найвищих вершин архіпелагу різномовної скандінавської прози двадцятого віку.

Романи, оповідання, статті, робота у Всесвітній Раді Миру. Він помер у вісімдесят п’ять, 1954 року, не вивершивши й малу частинку безмежних своїх задумів. Є в Нексе оповідання «Пасажири вільних місць» — про людей, що ввіходять до нього в купе, ніким не помічені, уявлені письменником, і їдуть з ним, сповідуючись в кожній з печалей, оповідаючи про малі свої радощі. Людей тих ніхто не бачить, їх не можна уздріти збайдужілими очима, а він, Нексе, має розказати про них цілому світові, повинен встигнути, встигнути, встигнути… Бо скільки ще в земних поїздах вільних місць і скільки людей чекають своєї черги, виглядаючи потяг, що простуватиме до щастя, обов’язково до щастя. У великім купе, здатному прийняти всіх подорожніх, чекає на них Мартін Андерсен-Нексе, великий син Данії, чоловік з сивою чуприною бувалого мореплавця і мужнім серцем чесного митця. Чоловік, що тікав з фашистської тюрми, був каменярем та хліборобом, вмів любити свій народ і стріляти у ворогів його. Все зразу. Саме тому писати про Нексе неймовірно складно, життя цієї людини варте романів, а не передмов. Втім, сам він розповів про себе найліпше. Про себе і про світ, що його належить змінити.

Віталій КОРОТИЧ

Закинувши дерев’яну скриньку на спину, він важко йшов вулицею в напрямку пошти. Дорогою він мугикав якусь пісню і ступав у такт мелодії; хоч обличчя його й не міняло свого виразу, а проте легко можна було спостерегти, що він у найкращому гуморі.

Та загледівши пошту, він замовк і помалу сповільнив ходу. А перед дверима й зовсім спинився.

Чи, бува, не боїться, га?

Боїться? Він? А хто в каменярні найспритніше закладає вибухівку? Хто, як не він, кинувся до дужого Бергендаля, коли той у п’яній маячні вигнав з хати дружину й заходився трощити меблі? Ні, він нікого не боїться, принаймні своїх людей. Та інша річ урядники, від них ніколи доброго слова не почуєш, а від цих, на пошті, — й поготів. Нарешті він усе-таки зважився зайти й підступив до віконця.