Мартін Андерсен-Нексе - Пасажири вільних місць (збірка новел)

Слідство з приводу пожежі показало, що ніяких підстав до арешту господаря хутора Єнса Мадвіга немає. Усе свідчило, що садибу підпалив явно не він. Але як та пожежа сталася, годі було пояснити; окружний староста навіть був ладен припустити, що сіно саме загорілося.

Борнгольмські селяни зразу показали, як вони ставляться до тієї події. Вони одностайно з’явилися на згарище з челяддю й кіньми й заходилися розчищати його; людей та вцілілу худобу розділили між собою і щоденно возили з міста камінь і дерево на нові будівлі. Нерухоме майно і реманент було забезпечене на тридцять п’ять тисяч крон.

Тим часом люди всяке говорили. Чутка, як невгамовний птах, літала по всіх усюдах, опускалася, знову здіймалась, аж поки нарешті вибрала собі одне місце і всілася на ньому.

Усім було відомо, що Єнс Мадвіг та його сестра Френка, вдова Карла Кофода, віддавна вже в сварці.

Заїлися вони через батька. Вернувшись додому з «рекрутчини» (він служив на острові Фюн), Єнс перейняв по батькові хутір. Десь тоді ж таки його сестра повдовіла і купила собі будиночок у місті. Між ними відразу ж зайшла суперечка, в кого жити батькові. Старий-бо платив за себе, і Єнс Мадвіг вважав, що цілком заслуговує такої запомоги в господарстві.

Але Френка теж була не від того, щоб діставати від батька чотириста крон на рік. Щоправда, їй лишилося по чоловікові сорок тисяч, але майже половину їх забрав доччин хутір, що не давав великого прибутку; зять виявився непутящий, і Френка рада була, що він бодай сяк-так тримається, хоч і доводилось часом дещо підкидати їм. Звісно, вона не бідувала, однак чотириста крон ніколи не завадять, а ще й може випасти якась крайня потреба. Крім того, відколи помер чоловік, а дочка вийшла заміж, Френка почувалася самітною, та й по-своєму дуже любила батька. Тож вона повела війну всіма засобами і тимчасово здобула перемогу, — старий переїхав до неї в місто.

Але він зле почувався в місті. Залишивши хутір, він швидко подався, йому бракувало звичного оточення і роботи, що тримала б його при силі. Скоро він так ослаб, що й ходити не міг, сидів собі в плетеному фотелі, кашляв і несміливо, жалісно просився назад на хутір.

Френка відчайдушно опиралася і, як тільки випадала година, виносила батька з фотелем у поле, щоб він міг бачити корів і зелень. Та через два роки він однаково втік назад до сина. Відтоді минуло ще два роки, і всім було відомо, що Френка навіть ногою не ступила на лісовий хутір, хоч і нудьгувала за батьком. Вона все сподівалася, що батько вернеться, — ходили чутки, що на хуторі його не дуже шанують і доглядають. Проте старий не повертався.

Мовилося й про голос, що його чув тієї ночі Мадвігів сусіда, брат у перших: «У Єнса горить!» Так по-панібратському чужий не скаже. Спершу всі — і сам брат у перших — вважали, що то було якесь таємниче знамено. Але поступово почали сумніватися, бо завважили сліди, що вели від гною аж до вікна в спальні. їх могла залишити тільки жива людина, до того ж вона була в жіночих черевиках.

Знову ж таки, попри ту квашу міг пройти тільки той, хто добре знав розташування, бо за лікоть від неї починалася глибока яма з гноївкою, а ніч була темна. І, нарешті, пожилець підняв три пальці й побожився, що, як він вернувся опівночі, Френки вдома не було.

В людських устах усе це склалося в одну історію зненависті й помсти, і Єнса Мадвіга покликали, щоб він потвердив її. Але він заявив, що все це дурниці й жіночі брехні. Бо й справді, попри все, Френка ж була йому сестра, і, хоч там як, він, дякуючи сусідам, побудувався, та ще й гроші дістав.

Поголоски ці докотилися й до страхового агента, і він подав позов від своєї фірми. І ось одного дня стало відомо, що Френку заарештовано.

Та вивідати в неї нічого не пощастило. На допитах вона була незворушна, жадного разу не змінилася на виду і вперто мовчала. її звели з братом, але й це не справило на неї ніякого враження, обличчя її було таке закам’яніле, що далі вже нікуди.

Брат, зі свого боку, всупереч поголоскам, заявив, що між ним і сестрою не було ніяких чвар. Вони, мовляв, завше були в найкращій злагоді, і йому зроду не спало б на думку підозрювати її. Викликали на допит і брата в перших, але той із простацькою міною торочив своє, що то було таємне знамено; а коли його запитали, чи голос був йому знайомий, обурено відповів:

— Ні, хвалити бога, ми не знаємося з привидами та іншою нечистою силою, в добрий час казати!

І кісточками пальців тричі постукав по бар’єрі, поважно дивлячись на старосту.