Мартін Андерсен-Нексе - Пасажири вільних місць (збірка новел)

Надворі було тихо й морозяно, зірки миготіли, як радісні дитячі оченята, коли вони дивляться на вогонь. На озері праворуч лежало тонке дзвінке покривало — перша крига. З другого боку простяглося притихле море, лише зрідка посилаючи на прибережне каміння довгу хвилю. Її сплеск лунав, наче віддих заснулої долі.

Френка подалася дорогою, що вела з міста. Тіло її зберегло ще тепло постелі, і дихала вона повільно та голосно, наче вві сні. Вона пильно трималася затінку будинків, повз які йшла, — решта думок і почуттів її спали.

Біля струмка, що витікав з озера, Френка, за давньою звичкою, сіла, роззулася, зв’язала панчохи та черевики докупи й далі пішла путівцем боса. Хода в неї була важка, сягниста; постать її повільно опускалася й піднімалася, наче шпиндель, великий шпиндель, що натужно працює і швидше роздушить щось, аніж зверне з дороги. Мерзла земля пекла їй підошви, але вона добре гупала ногами і швидко вгрілася.

Невдовзі Френка досягла чорного ялинового лісу. Крізь нього пролягала довга рівна стежка, наче глибока розколина зі стяжечкою тьмяного неба вгорі. В лісі було темно, хоч в око стрель, а в верховітті щось ненастанно зітхало й шепотіло. Френка була забобон-на і знала, що той шурхіт добра не віщує, але не боялася.

Раптом Френка спинилася. Дістаючи черевики, вона заглядала з недогарком свічки під ліжко: а що, як солома загорілася. Вона сіла на мох подумати про це, одначе не думала: взагалі ні про що не думала, а просто сиділа й порожніми очима вдивлялася в темряву, ніби від неї чекала відповіді, загорілася постіль чи ні. Але десь усередині, поза розумом і почуттям, щось її непокоїло, руки самі дістали сірники, висипали в пелену і навпомацки порахували. Виявилося, що їх тринадцять. Погане числа, краще одного спалити. Сірник загорівся, кинувши торопке світло на рівні, голі стовбури ялин, що стояли одна коло одної, як рурки в церковному органі. Та як сірник догорів, Френці закортіло побачити вогонь, правдивий вогонь, і вона рачки стала згрібати чатиння та шишки на ватру. Нарешті ватра спалахнула, кидаючи її тінь угору й на всі боки так, що вона згорталася й знову розгорталась, як величезні чорні крила. Френка сиділа й непорушно, бездумно дивилась на вогонь, аж поки він погас.

Потім Френка рушила далі, так само наче крізь сон. Подеколи вона мов прокидалась і вражено завважувала, що вже минула якесь знайоме місце. І знову її посідала дрімота.

Назустріч їй заторохтіла підвода. Коні дзвінко цокали копитами об мерзлу дорогу, і згук той далеко розкочувався по тоненькій кризі на мочарі. Мочар озивався з кінця в кінець, булькотів в очереті і протягло, тремтливо порипував. Френка сховалася в канаву за кущ терну й перечекала, поки підвода проїхала. «Лікар або сповитуха», — подумала вона, і на цю думку обличчя її мимоволі скривилося в ледь помітній посмішці.

Море знову підступило ближче, тепер уже білила прибережними пісками. Френка зайшла вже далечєнько на південь, і скелі лишилися позаду. Вона звернула з дороги на пісок: іти по ньому було твердо й легко. Подекуди на березі лежали перевернені догори дном човни. Під одним спав якийсь чоловік. Френка чула, як вік стогнав, певне, добряче впився.

В одному місці в море впадав струмок, тут була межа парафії. Френка перебрела його, де було ширше, і звернула межи кручі. Від холодної води ноги в неї знову змерзли і стали дуже чутливі, трава боляче різала їх, і хоч-не-хоч довелося сісти та взутися.

За кручами лежали порозкидані хутори й будинки, оточені високими чорними тополями. Скрізь уже спали. Френка чула, як у стайнях бряжчала ланцюгами худоба. В одній садибі двері до корівні були відчинені. Там телилася корова. Двоє чоловіків, упершись ногами в підлогу, тягнули за мотузку, накинуту на голову та передні ноги теляти, а корова подалася вперед, щоб не впасти. «Тут треба кінської сили, щоб її розтрясти!» — подумала Френка. Вона мимохідь завважила, що корова фюнської породи. її напевне застудили — ця завезена худоба не витримує тутешнього холоду. Селянам краще було б триматися місцевої худоби, коли ж вони схибнулися на всьому чужому!

Трохи далі за пагорбами стояли рядком три садиби — криві, занедбані будівлі з гратчастих зв’язків, і скрізь купи гною. До цих садиб і простувала Френка — цілих три години!

Тепер Френка вже не чалапала сновидою, як цілу дорогу, вона стала чуйна й обережна, її велике тіло наче аж погнучкішало з напруження. Прутик з огорожі зачепився їй за спідницю і потяг за собою камінця. Френка принишкла й мимоволі цитьнула. З по-двір’я гавкнув собака, це було єдине, що порушило тишу.