Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

— Замість того щоб постійно демонструвати свій скептицизм, міг би мені якусь ідею підкинути, — сердито буркнув Степан. — Як мені до неї підступитися? Як познайомитися? Вона ж так рідко виходить надвір, а якщо й виходить, то тягне за собою сестру. Не можу ж я припертися до них у дім.

Яків сьорбнув пиво й обтер піну з рудих вусів.

— Авжеж не можеш! Невже ти не розумієш, що у вас немає майбутнього? — терпляче запричитав. — Ну, припустімо, познайомився би ти з нею, ви почали зустрічатися. А далі що? Ти думаєш, її батько віддасть за тебе? З глузду з’їхав, чи що? От мрійник. Облиш! Вони — польська знать, а ти — простолюдин! Ви різні, як ти не збагнеш?! За моєї пам’яті не було ще такого дива, щоб знатний сходився з простаком. А якби й зійшлись — добром би то не закінчилось…

— Не розумієш. Не розумієш ти! — вперто стояв на своєму Степан. — Мені байдуже, що там думатиме її знатний батько! Ми будемо разом, і ніщо нам перепоною не буде!

— Ти так розписуєшся за неї. Ви ж навіть не знайомі! Та вона відшиє тебе вмить, лиш тільки ти зробиш спробу підступитися до неї! На біса ти їй здавсь, якщо коло неї звиваються хмари знатних осіб? Є з кого вибрати собі пристойну партію!

— А це ми ще побачимо. Вона буде моєю! І зовсім скоро!

Степан перехилив гальбу й кількома ковтками допив пиво. Гримнув порожньою об стіл, мотнув скуйовдженим волоссям. Так. Відтягувати й терпіти вже немає сили. Без неї життя — то не життя. Якесь безбарвне неповноцінне існування. Він мусить бачити її щодня, мусить дивитися у її вічі, торкатися її руки. Ще дужче він хоче її обійняти так міцно-міцно і більше ніколи не відпускати. Вона належить йому. Йому навіки. А він — їй. Завтра ж їхні життя переплетуться, а душі поєднаються. Завтра ж!

— Ходімо вже звідси, — рвучко підвівся з-за столу.

Яків допив пиво, і вони вийшли на вулицю.

— Що коять із містом… — сумно зітхнув друг.

— Так. Воно вже не таке, яким було за часів парубоцтва мого батька… — погодився Степан. — Ой, не подобається мені це. Ой, не подобається… Як можна так знущатись над річкою?

— Напиши про це, — запропонував Яків.

— Та ж писав уже скільки разів! Писав, але вони вже давно так вирішили, та й по всьому. Нічого не зміниться!

— Шкода річку… — зітхнув.

— Еге ж…

Вони обійшли навалу з кам’яних брил і звернули на Вірменську. Смеркало. Уже запалили ліхтарі, і м’яке сяйво огорнуло місто, надавши йому якогось таємничого, містичного вигляду.

Він напише. Обов’язково напише про це цілий роман, не те що статтю. Багато про що іще. Головне — є ідея. А вже втілити її він зможе запросто. Не він би то був!

Наступного дня, лиш тільки продер очі й зіп’явся на ноги, а думки вже не тут — поряд Неї . Вмився, випив каву, гарно вбрався. Зачесав неслухняне волосся й миттю вискочив із дому, на ходу нап’яливши капелюха. Швидше до неї! Сил уже немає відтягувати зустріч… Дорогою благав у Бога помочі, щоб змилувався врешті й дарував шанс бути поряд із коханою.

Ось її вулиця. Будинок. Тихо так… І порожньо. Став під деревом, замислився. Що ж його робити?

Враз очі зраділи: на двір виплигнула молодша сестра кралі. Не довго думаючи, рушив упевненою ходою до брами. Дівча, помітивши його й відчувши наміри, сторожко зиркнуло в його бік і позадкувало до дверей.

Ні-ні, тільки не тікай! Всміхнувся їй привітно й неголосно гукнув:

— Панночко, прошу, можна хвильку вашої уваги? Справа є важлива до вашої сестриці!

Дівча, начебто вагаючись, усе ж ствердно кивнуло й з цікавістю наблизилось до красивого панича, котрий припав до брами, вчепившись рукою за залізні пруття.

— Чого вам? — коротко спитала, озираючись за спину. — Кажіть хутко, бо я дістану через вас.

— Перекажіть, будь ласка, вашій сестриці, що мені конче треба бачити її і сказати щось важливе! — швидко заговорив.

Його очі вмить загорілись.

— Ні, не так! Нічого не кажіть. Зараз, хвильку зачекайте… — він присів навпочіпки, швидко вийняв із кишені листок паперу, перо й пляшечку з чорнилом. Приклавши листок до коліна, трепетно над ним схилився. Затим подмухав, склав учетверо й, підвівшись, простягнув панночці. — Передайте їй цю цидулку! Вельми вдячний вам!

Дівчинка взяла папірець і серйозно глянула йому у вічі.

— Гаразд. Я передам! — мовила змовницьки, розвернулась і стрімголов побігла у дім.

Степан радісно видихнув, подякував Богу й пішов. Вона прийде. Обов’язково прийде зараз до нього. Серцем чує!

А тим часом Софія вже мчала назустріч сестрі, котру сама ж спровадила у двір, помітивши біля паркану панича. Вона відчувала, що він рветься до неї. Відчувала серцем…