Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

Перевела погляд на матінку. Її великі сині очі видавались втомленими, як доказ — темні кола під ними… Нянечка тривожилась, що та почала погано спати ночами. Чи ж не хворість яка вчепилась? Занепокоєно роздивлялась обличчя матері, шукаючи якесь інше підтвердження своїй страшній здогадці. Та ні. Обличчя було чистим і білим, рум’янець ледь торкнувся її щік. Густе русяве волосся з сивиною на скронях ретельно зібране в акуратну пишну зачіску. Вона просто втомилась. Так.

Глянула на сестричку, котра з-під лоба стежила за нею. Мабуть, перелякалась, сердешна, сьогоднішньої оказії на вулиці. Хоч би нікому не розповіла — іноді вона не може втриматися. Маленька ще, що ж вдієш… Мине кілька років, і можна буде ділитися з нею найпотаємнішим. Вони будуть найкращими подругами. А тепер поки рано. Дитяча нестримність не дозволяє зберігати таємниці.

— Почнімо вечерю! — врешті мовив батько, розправивши плечі.

Мовчки підвелися, мама прочитала молитву, перехрестились. Сіли, понакладали страви в тарілки. На вечерю часто була риба. Тушкована з овочами, або запечена, або ж просто смажена. Та невдовзі, казав батько, власної риби в місті не буде — як Полтву всю сховають під землю, так і риба вимре. Дивно так.

Софія намагалась не вдаватися в батькові розповіді про роботу і життя міста, хоч вона дуже любила Львів. Але те, що річку вирішили і вже давно почали ховати під землю, для неї було дико й незрозуміло. І дуже шкода. Той красивий Львів, перетнутий рікою, з мальовничими арками мостів і прибережними алеями, вона пам’ятає лише з дитинства та зі світлин, що зберігались у їхньому сімейному фотоальбомі. Вона не уявляла і не розуміла, навіщо хтось ухвалив таке рішення: сховати, закопати річку?! Кому вона заважала? Це ж так неприродно! Так, вона чула з розповідей батька, що, коли кілька днів підряд невпинно падав дощ, Полтва затоплювала приміські вулиці. Але невже не можна було щось із цим зробити? Через цю ситуацію з річкою батько й пішов у політику. Він намагався хоч якось зарадити, щоб урятувати те, що лишилось від неї. Утім, зізнавався в пориві відвертості, що це марно. Це вже невідворотний процес…

Софія зітхнула й поколупала виделкою рибу. У думки знов увірвалась та химерна пані в чорному. Водночас в очах потемніло і лиш крихта світла спалахнула десь далеко. Враз пригадались ті дивні картинки, котрі так швидко мерехтіли в її голові, мов спалахи різних подій, висмикнутих із різних часів. Що ж вони означають? Щось недобре й моторошне…

— Софієчко, ти чому не їси? — спитала мати, занепокоєно глянувши на доньку.

Схаменулась. Глянула на матінку. Тоді на тарілку.

— Я їм, — натягла посмішку.

На підтвердження своїх слів швидко відрізала шматок риби й поклала до рота. Матір задоволено всміхнулась і знову подивилась на батька, з котрим вела розмову. Софія полегшено зітхнула, відтак піймала докірливий погляд нянечки. Так. Та все бачить. Якщо матінка не збагнула, що й до чого, то вже та бачить наскрізь…

На зміну тривожним думкам знову прийшли приємні — про панича. Від одного лиш спомину про його образ, проникливий погляд його глибоких очей її душу огортало таким трепетним теплом, що вона ледве стримувалась, аби не підхопитися й не закружляти в радісному танці.

Відчула доторк на своєму плечі.

— Їж, доню, — прошепотіла над вухом нянечка.

Знову отямилась. Швидко доїла — не відчуваючи смаку, машинально накидала всередину. Ледь досиділа до закінчення вечері — і чимдуж до себе в кімнату. Упала на ліжко, обійняла подушку й, заплющивши очі, віддалася п’янким мріям про чарівного панича. Його очі були зараз поряд неї, дивились пильно-пильно їй у вічі, в самісіньку душу, а посмішка зігрівала таким винятковим теплом, що душа мліла від щастя.

У пив’ярні було, як завше, багатолюдно, душно й надміру надимлено. Степан із Яковом сиділи за столиком коло вікна й потягували холодне пиво з гальб. Усі думки Степана були віддані синьоокій кралі. Це для нього було так ново, незвично. Здавалось, у грудях бурлив нестримний вулкан і його розпечена лава розтікалась усередині, ошпарюючи й затоплюючи все на своєму шляху.

Позиція Якова його дратувала. Друг сприймав це за чергове скороминуще захоплення й ніяк не розумів усієї серйозності його почуттів. А ще — не вірив у те, що вони з коханою будуть разом. А вони будуть! Він це точно знає. Відчуває нутром.

— Ти зараз не тут, — зітхнув Яків. — Ніяк не втихомиришся.

Звісно, не тут! Там, поряд Неї…