Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

— Та не було тут ніякої пані! — заскиглила мала. — Ходімо вже!

Софія продовжувала суворо дивитися на сестру, докірливо хитаючи головою.

— Не соромно обманювати? Ну гаразд. Як скажеш. Не було так не було. Але знай: обман — то є страшний гріх! Страшний гріх… — Окинула поглядом вулицю в обидва боки й, остаточно впоравшись із тремтінням, підняла парасольку.

— Я не обманюю тебе! — відчайдушно крикнула Яся. — Правду кажу! Не було тут ніякої пані! Ми пройшли повз якогось панича, красивого дуже, але бідного, — тараторила безупинно, — він ще вклонився тобі так поважно. А через трохи ти спинилась, кинула парасольку, завмерла й раптом питаєшся про якусь пані. Не було тут ніякої пані, клянуся!

Софія ошелешено дивилася на сестру, і моторошний страх знову оповив усе її єство. Господи, а що ж то таке було? Що таке було з нею? Це їй примарилось? Але… як таке може бути? Вона ж явно бачила цю пані, як-от Ясю зараз! Розмовляла з нею! А ось потім уже було якесь марення. Химерне марення…

Вона мотнула головою, намагаючись відігнати від себе все це незбагненне жахіття. Набрала повні груди повітря. Стало легше.

— Ходімо, — коротко сказала. — Я хочу додому.

— Як знаєш… — розчаровано зітхнула сестра.

Увесь день думки Софії розривалися навпіл. З одного боку, щасливий трепет від самої згадки про чарівного кароокого панича, котрий полонив її серце, а з іншого — та дивна оказія з химерною пані, що була з нею в думках… чи наяву? — того вона збагнути не могла. Однак ці дві події, що одночасно увірвались у її життя, кромсали душу в різні боки.

Стукіт у двері порушив неспокійні роздуми.

— Хто там?

Двері тихо розчинились, і до кімнати зазирнула нянечка.

— Софієчко, ходи вже вечеряти. Всі чекають, — лагідно мовила вона.

Софія глянула на неї, і на душі стало так затишно й тепло. Нянечка була їй за другу матір, ба навіть ближча. Добра, щира, турботлива й така ніжна.

— Що з тобою, доню? — Вона увійшла до кімнати, і та вмить наповнилась теплом.

Нянечка підійшла до Софії й обійняла її. Від неї пахло молоком. Як добре… Її витке сиве волосся, зібране на потилиці в гульку, вибивалося з-під білосніжного чіпця. Із виразних сірих очей точились ніжність і любов. Худорляве обличчя контрастувало з дещо огрядним станом. Може, то через кілька шарів суконь, які були одягнені одна на одну? Так, мабуть, бо коли вона обіймає — ти ніби тонеш у ній, мов у пухкій перині.

— Що з тобою, моя люба? Що трапилось? Ти сама не своя, — повторила нянечка.

— Ні, нічого. Все добре…

— Та ж я хіба не бачу! Мене не проведеш! — лукаво глянула на дівчину няня. — Кажи, що сталось?

Задумливо схилила голову. Вона завжди ділилась із нянечкою всім. Усі таємниці розповідала, бо знала: зрозуміє, підтримає, збереже в секреті. Мамі вона не довіряла так, як довіряла нянечці. Але те, що відбулось сьогодні… Ні. Вона не може це обговорювати. Принаймні тепер. Хай мине певний час. Їй треба все збагнути, осмислити, і тоді вона розповість. Мабуть, розповість…

Усміхнулась, напустивши на обличчя безтурботність:

— Нянечко, рідна моя! Все гаразд, правда! Ходімо вже. Я так зголодніла!

— Ой, дитинко… — зітхнула скрушно. — Краще би ти не тримала в собі те, що тебе гнітить. Я ж бачу: гнітить тебе щось.

— Ходімо! — рвучко підвелася. — Все добре!

Та лиш зітхнула.

— Ходімо-ходімо, — закивала головою вона. — Але ти знай, доню, що можеш мені розповісти про все. Ну, що я кажу. Ти ж і так знаєш.

— Знаю, люба, знаю. Але ж… усе добре!

За столом уже зібралась сім’я. Софія сіла на своє місце — ліворуч від матері й праворуч від батька; Яся сиділа навпроти. Задумливо обвела поглядом рідних. Мама привітно всміхалась батькові. Той, покручуючи пальцями пишні чорні вуса, гучно щось розповідав. Його обличчя випромінювало радість. Темно-сірі очі під густими чорними бровами проникливо дивились у вічі співрозмовнику. Гарної форми рот, всміхаючись, відкривав рівні ряди зубів. Посмішка обеззброювала, та не завжди означала радість. Насправді батько був суворим чоловіком зі сталевим характером, який завжди знав, чого хоче, й упевнено прямував до наміченої цілі, безжалісно змітаючи на своєму шляху будь-які перепони. Та в моменти, як ось цей, коли вся родина збиралася за столом, він наче дозволяв собі розслабитися й давав волю почуттям, які зазвичай ховав десь глибоко всередині: тепло, лагідність, ніжність, — і щедро ними обдаровував… Що це він таке розповідає? Щось про роботу… Їй це нецікаво.