Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

Софія рушила далі й раптом здумала про пив’ярню, яку згадував у розмовах Степан. Вони з другом Яковом там часто зустрічалися. Може, він там?

Швидко віднайшла пив’ярню. Зупинилась коло вікна, придивилась. Як же вона туди зайде? Там самі чоловіки. О… Щось ворухнулось тривожне в серці, та дівчина миттю відігнала те сум’яття: вона мусить знайти коханого!

Рішуче шарпнула двері й зайшла всередину. Закашлялась — сивий ядучий дим вдарив у ніздрі. Крізь туманну поволоку роздивлялась чоловіків, котрі сиділи за столиками з гальбами в руках. Ні Якова, ні коханого серед них не було. Звісно, чому би йому тут сидіти, в той час коли вона на нього чекає. Він би так не зміг…

Підійшла до шинкаря — опасистого коцюрбатого чоловічка років під п’ятдесят, котрий саме обтирав із лисини піт.

— Пане, прошу, ви, часом, не знаєте Степана Савицького? — спитала, перегукуючи гамір.

— Та чом не знаю — знаю! — спрожочу мовив шинкар, засунувши в кишеню засмальцьованого фартуха брудну хустинку. — Хто не знає Степана Савицького? Писака ще той! Вічно з тим чорнилом носиться як дурень зі ступою!

— Він був тут сьогодні?

Шинкар замисливсь на хвильку, почухавши широкого носа.

— Так, був!

— Точно був? — перепитала.

— Та, їй-бо, був! — витріщив і без того банькаті очі той.

— А коли? Давно?

— А чого ви, панночко, ним цікавитесь? — пильно глянув їй у вічі. — Нашо він вам здавсь?

— Я… — запнулась Софія. — Мені він дуже потрібний. Ми мали зустрітися, але він не прийшов. Я хвилююся — може, з ним щось сталось?

— Та шо з ним могло статись! Холера його не вхопить! Він не так давно тут був. Забувсь, мабуть, за ту здибанку, — розсміявся товстун.

— Вибачте, — знічено мовила вона й, розвернувшись, хутко попрямувала до дверей.

— Гей, панночко! — почула за спиною неприємний голос. — Ти шо тут забулась? Заблукала, либонь?

Озирнулась і просто перед собою побачила якогось замурзаного нездалого чоловіка років під тридцять у брудному одязі. Щось дике було в його погляді…

— Випий зі мною! — протягнув їй гальбу й тріпнув брудними патлами.

— Я вже йду, вибачте, — потупила погляд у підлогу й рушила до виходу.

— Гей, ти шо! Куди пішла? Чекай! — схопив її за рукав. — Випий зі мною, якшо вже прийшла!

— Остапе, облиш панянку! Дивись, перелякана яка! — гукнув йому шинкар.

— Не твоє діло! — огризнувся той. — Випий, кажу тобі! — всучив їй в руки холодну гальбу.

Як же тут огидно… Софія глянула на чоловіка й, ледь стримуючи відразу, пригубила гальбу. Яке ж воно гірке…

— Пий-пий! О, файно є! — задоволено зареготав чоловік, поглядом шукаючи підтримки в присутніх тут завсідників. — Все пий!

— Я не можу… я взагалі не п’ю… — ледве втримуючи гальбу тремтячими руками, видихнула.

— Облиш панянку! — знов гримнув шинкар.

— Кажу тобі, не твоє діло! — вирячивши банькаті очі, просичав йому чоловік і задоволено глянув на Софію. — Дивись: їй подобається! Вона вип’є все. А ні — то пошкодує!

— Як то — не моє діло? — заперечив господар. — Розводиш мені тут галабурду! Шо ти причепивсь до неї, то ж не стирка якась — порядна панянка! Шо, не бач?

— Порядні панянки тут не швендяють! — аргументував той. — Ну, шо пампулі свої надула? Пий давай!

Софія закам’яніло стояла, вгамовуючи тремтіння, як раптом хвиля гніву захлеснула все її єство. Вона мусить шукати коханого, а якийсь смердючий покидьок її тут затримує! Яке він має право?! Різко кинула гальбу на підлогу й метнулась до виходу. Рвучко розчинила двері й вибігла на вулицю.

— Та шо вона, геть здуріла?! — почула розлючений рев чоловіка.

Кинулась щодуху вздовж вулиці, притискаючи до грудей тремтячі руки. Тільки б усе було добре. Тільки б…

— Стій! — почула за спиною. — Стій, шельма!

Ноги самі її несли бруківкою, мов у тумані. Серце так гучно калатало у грудях, що, здавалось, от-от вискочить із грудей. Що ж це коїться? Навіщо це коїться з нею? Що потрібно тому покидьку? Чому він причепився?

Утім, далеко вона не втекла — лиш метрів зо двадцять пробігла, як раптом зашпорталась за якусь суху гілляку, що звідкись узялась під ногами, і враз відчула потилицею гаряче дихання чоловіка. Він міцно схопив її за руку й розвернув до себе.

— Шо ти собі дозволяєш? — рявкнув він.

— Я? — залепетала. — Це ви що собі дозволяєте? Ви знаєте, хто я?

— Ну, і хто ж ти?

— Я — графиня Полонська! Вам ясно? — не знаючи, звідки взялася рішучість, мов і не вона говорила.

— Ха-ха! Графиня Полонська! Брешеш! — зареготав чоловік, вишкіривши зуби. — Докажи, шо ти — графиня Полонська!