Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

— Кохана, яка ж ти в мене мудра! — захоплено прошепотів. — Так, ти все правильно кажеш: то Господь нам посилає випробування. І ми його витримаємо. Ми сильні. А наше почуття — незламне. Воно подолає всі перепони і незгоди. І навіть час над нашим коханням невладний. Бо воно вічне!

Міцно обійняв, стиснув її руку й припав губами до її солодких вуст.

— Софієчко! — почувся тихий оклик нянечки. — Ти тут, доню?

О, ні… Ну чому так невчасно? Чому?! Підвела голову — на сходах стояла нянечка, вдивляючись у прочинену браму.

— Я мушу йти… — прошепотіла, притискаючись до нього.

— Чекатиму тебе завтра тут! — пошепки відповів, все ще не відпускаючи з обіймів. — Кохаю тебе…

— Кохаю тебе… — відлунням повторила.

Забігла у двір, озирнулась. Він стояв там, за залізним пруттям паркану, такий нещасний і самотній, — серце її краялось на шматки. Торкнулась пальцями розпашілих від поцілунку вуст і кинула йому в повітря той цілунок. Якусь мить дивилась на нього, притиснувши до грудей руки, аж поки знову не приземлив голосний шепіт нянечки:

— Софієчко, батько про тебе питався! Я сказала, що ти вже спиш! Хутко до себе!

— Так-так, нянечко, вже йду… — підіймаючись сходами, схилила голову.

— А завтра ми з тобою побалакаємо, — тихо мовила їй услід нянечка.

— Так-так, завтра… — відповіла механічно, не замислюючись про суть.

Дійшла до дверей, знову озирнулась. Він досі стояв там… Кинутись би до нього! Стиснула щосили дверну ручку, рвучко відпустила й уже хотіла помчати, але нянечка, відчувши її намір, міцно схопила за руку.

— Ти що собі думаєш, Софієчко? Ти що собі думаєш? Хутко до себе в кімнату! — сердито запричитала вона і потягла її в дім, кинувши гнівний погляд у темінь за парканом. Хоч і не бачила, хто там був, але все розуміла. Все розуміла з тих пір, як Софієчка стала печально-задумливою ще минулої весни… І хоч не зізнавалась їй дівчинка, — для неї все було зрозуміло. Ну, нічого, завтра вони про все побалакають. Глянула услід Софії, котра, похиливши голову, підіймалась на другий поверх, і лиш зітхнула: бідолашне дитя!

Літо минуло в сумній тривозі й тремтливому очікуванні коротких, як спалах зірки, зустрічей. Не завжди вдавалося Софії вирватись непомітно з дому, щоб на мить побачити, обійняти коханого й стиснути його руку. Нянечку посвятили у цю страшну таємницю, і, хоча вона не схвалювала цих таємних нічних побачень, утім, вибору не мала, бо розуміла: почуття ці справжні й не знають перепон. Вона відчувала їхнє страждання, їхню пристрасть, і серце її було прихильне до цих двох закоханих. Софієчка розповідала їй про Степана, і нянечці він подобався, вона уявляла його дивовижним парубком — таким добрим, щирим і закоханим. Звісно, останнє було основною його принадою…

Степан тяжко зносив розлуку. Його обурювала вся ця ситуація із батьком коханої, з його категоричними ультиматумами. Була би його воля, він умить розібрався б із цим панським зазнайством! Позаяк чудово розумів, що умова, виставлена батьком Софії про очікування до осені — лиш безглуздий привід їх розлучити. Він знав, що й тоді їм не буде дозволено бачитися й бути разом, їхні світи направду різні та поєднати їх не дозволять їм нізащо. Проте вирішив послухати кохану й зачекати. Він потерпить, схилить голову. Заради коханої. Заради неї він здатен на все.

По обіді, у час, коли вони раніше стрічалися з коханою, він тепер блукав на самоті. І ті — колись рідні — вулички тепер були йому не такі … Не такі без коханої — порожні, чужі. Повітря мов хтось забрав!

Він боявся випустити на волю той вируючий всередині вулкан, бо знав: якщо вже не втримає, то той змете на шляху все й вороття назад не буде. Тому, зціпивши зуби, чекав. А щоб легше зносити розлуку, занурився з головою в роботу. Зачастив до професора Конопенка, з цікавістю слухав його доповіді. Вже нарешті взяв у нього інтерв’ю і написав чудовий матеріал, який сподобався редактору. Набрався вражень і науки з лекції Франка. Та головне — почав збирати матеріал для своєї книги і навіть почав її писати! Лише спомини про хвилинні зустрічі з коханою із настанням темряви додавали йому снаги й сили терпіти будь-що. Зустрічі ті були, мов краплі життєдайного еліксиру, яким він напувався і з нетерпінням чекав наступних.

Коли настала осінь, чекати стало несила. Він шурхав опалим висохлим листям, яке ганяв по бруківці вітер, і ледве стримував себе, щоб не кинутись просто зараз до неї в дім, вимолюючи на колінах її руки…