Алла Рогашко - Осіннє Рондо місячної ночі

…Ось і їхнє місце — рідна вуличка, ліхтар. Коханої ще немає. Стояв, вдивляючись у кінець вулички, звідки вона завше з’являлась, чекав. Утім, час минав, а коханої все не було. Де ж вона? Чому так довго не йде? Хоч би все було добре з нею… Та що це він? Усе добре! Все добре з нею. Вона прийде. Обов’язково прийде. А він чекатиме на неї тут.

Смеркало. Уже й ліхтар запалили, та Степан усе ще не втрачав надії побачити кохану. Стояв і терпляче чекав, відганяючи тривожні думки. Проте, коли зовсім стемніло, помчав до її будинку. Спинився під деревом, пильно вдивлявся у вікна, але ті були щільно затулені фіранками. У вікні коханої було темно.

Що ж сталось? Чому вона не прийшла? Чому відпустила його руку?..

Постояв, доки не стемніло у вікнах, і почвалав геть. Вона прийде завтра. Вона обов’язково прийде завтра, а він чекатиме на неї. І все знов буде добре. Так!

Знайшов у пив’ярні Якова. Кинувши на стіл капелюха, мовчки сів навпроти друга. Замовив велику гальбу пива і, перехиливши, спорожнив.

— Що, не прийшла? — обережно спитав Яків, співчутливо дивлячись на темного, як ніч, Степана.

— Вона прийде! Прийде завтра! — гримнувши порожньою гальбою, буркнув.

— От про це я тобі й казав, пам’ятаєш? Не для тебе вона. Не бути вам разом.

— Припини мені причитати! Для мене — не для мене… Що ти, в біса, можеш знати про НАС?

— Її батько не дозволить вам бути разом — ось це я знаю точно! Вони — польська знать, а ти — простолюдин, розумієш? Тому те, що ви собі там мрієте, — то вже другорядне, як ти не збагнеш! — не втихомирювався друг.

— То всьо бздура! Досить! — мотнув головою. — Вона вже моя! А я — її. МИ — ОДНЕ ЦІЛЕ! Все інше не має значення, все інше — другорядне!

Яків промовчав. Ну що з ним поробиш: впертий як віслюк! Може, він і правий. Може, вона прийде завтра.

Утім, наступного дня вона знов не прийшла. Степан чекав на неї до смерку й знов помчав до її будинку. Став під деревом, прикипів поглядом до вікна коханої, в якому горіло тьмяне світло.

Що вона робить зараз? Чому не прийшла до нього? Їй щось завадило, чи, може… Ні. Ніяких «може»! У неї була на те вагома причина. Він анітрішки не сумнівається в ній! Вона кохає його так само міцно, як і він її. Їхнє кохання витримає всі негаразди, всі перепони… Але які? Які перепони були на її шляху? Того він не знав…

Фіранка в її вікні раптом відхилилась, і він побачив силует Софії. Серце підстрибнуло: «Кохана! Кохана, я тут!» — кричало воно. Та чи чує вона його клич? Чи бачить зараз його? На вулиці вже було темно, утім, світло з будинку могло дозволити їй помітити його. Здавалось, вона дивиться просто на нього!!!

Без коханого час ніби зупинився. Софія зачинялася у своїй кімнаті й безпорадно лежала на ліжку. Що тепер? Скніти тут, у цих стінах, без Нього? Сімнадцять їй виповниться наприкінці жовтня. Невже тоді батько дозволить їм бачитися? Ой, не дозволить… Серцем чула, що то був лиш привід розлучити їх, в надії, що вона забуде його.

Нестерпно… Як же нестерпно… Здавалось, підхопилася би зараз і полетіла до нього на крилах. А чому б ні? Чому вона мусить терпіти розлуку?

Враз зіскочила з ліжка, підбігла до вікна, відхилила фіранку. На вулиці було вже темно, однак поряд паркану вона помітила постать. Придивилась. Господи, то ж він, коханий Степан!!! Серце на мить завмерло й шалено закалатало у грудях.

Хутко вибігла з кімнати, лишивши свічку. Тихенько прокралась до вхідних дверей і, не чуючи під ногами землі, помчала до брами.

— Кохана! — почула вона рідний голос.

Відчинила браму і вже за мить опинилась у його гарячих обіймах.

— Коханий, прости! — голосно шепотіла. — Я не могла прийти до тебе. Батько довідався про нас і заборонив мені стрічатися з тобою…

— Чому? Чому?!

— Це пусте! Як ти, мій любий? Як ти без мене? — припала вустами до його обличчя, пестила руками волосся.

— Мені без тебе не життя… — прошепотів. — Я би все на світі віддав за те, щоб ти завжди була поряд!

— І мені без тебе несила, мій любий. Що ж нам робити тепер?

— Я піду до твого батька, побалакаю з ним! — рішуче шарпнувся Степан у бік брами.

— Ні-ні, що ти! — перелякано залепетала. — Тоді вже точно він на нас поставить хрест. Треба зачекати до осені, коли мені виповниться сімнадцять. Ось тоді я сама з ним поговорю. Він обіцяв.

Певний час Степан мовчав.

— Але до осені ціла вічність! — голос його був сповнений відчаю.

— Господь випробовує наше кохання, — подумавши, мовила Софія. — І ми повинні витримати це випробування, мусимо довести йому, що наші почуття незламні, сильні! Ти лиш приходь до мене, хоч на хвильку будемо з тобою бачитись, бо розлука ця така нестерпна! Без твоїх обіймів так холодно й порожньо… Без твоїх вуст так гірко, без твоїх очей — так боляче… Не відчуваючи твоєї руки, я така самотня… Але знай, любий, що би не сталось, я міцно триматиму твою руку.