Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

— Я не невдаха!

— Чуєте? Він не невдаха!

— Я не невдаха!

Підлітки кричали дуже голосно. Аж собаки з ближчих дворів підхопили їхній крик і люто загавкали. А їм було байдуже… І вони нічого не боялися.

А внизу, немов якась вогняна кулька, на землю, у струмок, впав підпалений Бенедиктів рюкзак і тихо зашипів.

Хлопець не невдаха. Він насправді й невдахою себе ніколи не відчував, просто тепер не дозволить, щоб інші його таким вважали.

— Дякую тобі, — промовив Бенедикт, через деякий час відколи вони спалили наплічник. Вони знову сиділи собі на якійсь дошці і милувались вечором.

— Справді вдалося? — спитала дівчина. — День незабутній?

— Знаєш, навіть більше, — признався хлопець. — Я дещо зрозумів… Ти мала рацію, коли сказала, що для людей найголовніше — це інші люди. Ти була права, що в самотності я б ніколи не пережив те, що відчував сьогодні з тобою. Для людей важливо мати когось близького… якогось друга… кохання, врешті-решт…

— Кохання? — повторила Анна.

— Звісно…

— А хто я для тебе? — раптом почала дівчина. Вона підвелася з дошки, Бенедикт автоматично зробив те саме. Її думки і голос затинались. — От як ти думаєш? Хто я для тебе? На що мені сподіватися? На дружбу? Ти, можливо, хочеш дружити, так, але я, дурна, наївна дівчинка, закохуюсь, Бенедикте… Я хочу тебе любити… Хто я для тебе? Божевільна незнайомка, друг чи все-таки дівчина, яка тобі подобається?

Він промовчав.

Він зробив крок до неї.

Він її поцілував.

На що їй сподіватись? Ким вона стане для нього? Та всім вона для нього стане. Він теж хотів її любити.

Тим часом, коли Бенедикт насолоджувався життям і вчився любити, Рута Кулакова помирала. Ось так, немов якась зірвана квітка, вона в’янула зсередини. Душа її була спустошена, а надії втрачені. Сенсу, без можливості творити, вона не бачила ні в чому.

Того ранку вона прокинулася о дев’ятій ранку у своєму зручному великому ліжку. Гектора, її чоловіка, поряд вже не було. Збоку на білій тумбочці лежала тільки записка, написана його рукою:

«Поїхав на роботу,

буду відсутній кілька днів.

Розважся.

Люблю тебе».

Прочитавши цю записку, вона лише гірко зітхнула. Не піднімаючись, потягнулась до телефону, щоб подзвонити до чоловіка. Та почула лише механічний жіночий голос автовідповідача «Абонент тимчасово недосяжний… Спробуйте зателефонувати пізніше». Жінка здалась і кинула телефон десь в подушки.

А потім, повалявшись в ліжку ще півгодини, все-таки вирішила підніматись. Проте більше це виглядало на якесь катування — була б її воля, вона б лишалась у тому ліжку весь день, а то й тиждень чи місяць.

Та сьогодні на неї чекала зустріч з найкращою подругою, Тетяною, яка рідко навідувалася в місто, та й взагалі в Україну, бо проживала в Амстердамі. Колись Рута обожнювала такі зустрічі, бо любила подругу, завжди ділилася з нею своїми звитягами і з радістю слухала про її. А тепер вони видавались для жінки тортурами, бо розказувати було нічого, а слухати про прекрасне і насичене життя Тані вона просто не мала сил.

У душі жінка пробула двадцять хвилин, потім іще десять чистила зуби, потім сушила своє світле волосся, потім наносила макіяж, а потім ще довго добирала вбрання, яке сьогодні вдягне. Вона хотіла бути ідеальною, мов збиралася на перше побачення.

Вона хотіла, щоб подруга не помітила, до чого скотилось її життя. Колись у Рути була прекрасна кар’єра співачки, а тепер вона — домогосподарка багатого чоловіка, яка навіть не може подарувати йому дітей.

Та й домогосподаркою її назвати було важко, бо жінка абсолютно нічого не робила — все робила їхня покоївка, імя якої Рута не знала, ось уже два роки.

Рута вийшла з будинку в білому присталому платті і в чорних окулярах близько першої дня. Сіла в свою білу блискучу «мазераті» [10] «Мазераті» ( італ . Maserati) — італійська компанія, що спеціалізується на випуску ефектних комфортабельних спортивних автомобілів з високими динамічними показниками. Входить до складу найбільшої італійської автомобільної корпорації «Fiat Auto SpA». , виїхала з зеленого доглянутого двора, подивилась на білий прекрасний будинок, загороджений цегляним парканом, і вирушила на зустріч, на яку й так вже запізнювалась.

Коли вона заглушила машину на стоянці ресторану «Обрій», не зважаючи на півгодинне запізнення, вирішила ще трохи в ній посидіти і зібратися з думками. Зняла окуляри і поглянула в дзеркало заднього виду, щоб пересвідчитись, чи гарно виглядає і чи не розмазався макіяж.