Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

— Я в це не вірю… Я щодня пробую писати… і нічого — порожнеча. Ніби, знаєш, я шукаю в собі крила, яких ніколи не мала.

— Ти мала їх, — схопила подругу за плечі Таня. — Припини плакати. Припини! Ти мала крила!

Кілька секунд Рута ще рюмсала, але згодом почала повільно заспокоюватись.

— Молодець, не варто плакати, — сказала Таня. — Знаєш, що ми зробимо? Ми відпочинемо. Підемо в спа, в кіно чи ще кудись. Будемо просто розважатися і ні про що не думати. Ти забудеш про свої пісні і про те, що потрібно щось писати. Ти будеш відпочивати, добре?

Рута кілька секунд дивилась на Таню.

— Добре.

— Дякую, що все розказала.

— Ні, це тобі дякую, що запитала, — мовила Рута. — Ти не уявляєш, наскільки мені стало легше. Я ж навіть не плакала, настільки була пригнічена.

— Все, забудь. Не будемо про це говорити, будемо просто відпочивати… і нам несуть їжу.

Подруги усміхнулись. Рута щиро вирішила послухати пораду подруги — не думати.

Кілька днів, які Рута розважалась з подругою, були найкращими за останній час. Жінці і справді вдалося не думати про погане. Вони ходили в кіно, музеї, театри… Навіть у нічний клуб навідались, у той, у якому гуляли замолоду. Проте відчули себе старими тьотями й покинули його.

Кілька разів Руту впізнавали якісь шанувальники, одразу робили фото, просили автограф і дізнавались, коли чекати нових пісень. Таня бачила, як Рута одразу змінюється на обличчі і засмучується, тому одразу відтягала подругу геть від фанатів.

— І що я маю їм казати?

— Головне те, що вони чекають на твої нові пісні. Значить, не все так погано, — говорила Таня, і вони покидали місце, де їх впізнавали.

Після одного такого веселого вечора подруги приїхали до Рути додому. Вже було близько одинадцятої, вони встигли побувати в кіно, на вечірньому сеансі, а тепер вирішили купити пляшку вина, посидіти вдома й обговорити фільм.

Рута пішла до барної стійки відкоркувати вино і взяти келихи, а Таня вмостилась на дивані, роздивляючись навкруги.

— А в вас нічого не міняється, — мовила Таня. — Все так само — просто і дорого… І фотографії ті ж, що й кілька місяців тому.

— Бо від минулого твого приїзду нічого не змінилося, — промовила Рута, помітно засмучуючись.

Вона налила вина в келихи, сіла й собі на диван і подала одного Тані.

— Вибач, — промовила Таня. — Мені потрібно було спитати, чи все добре, ще минулого разу.

— Облиш, — відповіла Рута. — Це я повинна була все розказати, ти ж моя найкраща подруга, а я натомість брехала тобі в очі про те, яка я вся у справах і яка я щаслива.

Таня нічого не відповідала, а просто зітхнула. Раптом її погляд зупинився на синтезаторі. Вона простягнула руку і натиснула кілька клавіш. Роздався магічний звук музики.

— Невже все настільки порожньо?

— Ти навіть не уявляєш, — відповіла Рута. — Зараз я навіть не можу уявити, як колись писала музику… чи пісні… Це ніби була не я, а хтось інший… Хтось, хто має талант.

— А ти не пробувала, щоб справді хтось інший тобі писав пісні, а ти їх просто співала?

— Пробувала.

— І нічого?

— Нікого, — виправила Рута. — Я переглянула сотні, якщо не тисячі, чужих пісень. І жодна… уявляєш?… жодна не змусила колотитись моє серце, як воно колотилось колись. Жоден рядок, жодне слово не зачепило за живе.

— Мені дуже прикро, — мовила Таня.

— Дякую… Справді… За все… За розваги… Ці дні були класними.

Таня посміхнулась і обійняла подругу. Вона не питала, чому Гектора досі немає вдома, а сам факт цього пригнічував. Таня розуміла, як важко і самотньо Руті такими довгими вечорами.

Вони дивилися фільм, розмовляли, як у старі університетські часи. Відчували себе знову вісімнадцятирічними дівчатками. Сміялися. А ніч все глибшала і глибшала.

Таня чекала, поки додому вернеться Гектор, щоб аж тоді покинути Руту в цьому великому будинку. Та він не з’являвся. Тож вона лишилася з подругою до самого ранку, а потім разом з нею поснідала і поїхала до себе. Жодного разу при цьому не завівши мову про Гектора.

— Ти, коли щось, можеш навідуватись до нас, — мовила Таня, коли Рута проводжала її до виходу. Був хороший літній ранок. У жінок трохи боліло в голові від вчорашнього вина, та загалом почувалися вони прекрасно. — Коли тобі захочеться або коли захочеш поговорити, гаразд?

— Гаразд, — усміхнулась Рута.

Рута не пам’ятала, як почалась розмова з Гектором, коли той після трьох днів відсутності повернувся додому. Зате вона добре запам’ятала свій крик посередині цієї розмови, чи то пак сварки.