Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

Вигляд вона мала хороший, проте, попри відсутність будь-яких навантажень у житті, виснажений. В останню секунду вона вирішила зв’язати волосся в хвіст, і коли зробила це, то сама себе впевнила, що тепер виглядає гідно і подруга ніколи не здогадається про її тривоги. Взяла свою маленьку сумочку і вийшла.

Персонал «Обрію» знав її, бо вона часто тут бувала з чоловіком, а ще частіше одна. Інтер’єр ресторації був стримано-вишуканим: дерев’яні столики, м’які крісла, дорогі сюрреалістичні картини на молочних стінах.

Офіціант привітався, вклонився їй і спитав:

— Вам столик чи вас хтось чекає?

— Чекає, — відповіла Рута. — Столик на Тетяну Крикун.

— О, вона вас і справді вже чекає, дозвольте вас проведу, — галантно промовив хлопець і рушив разом з Рутою до столика з м’якими диванчиками біля вікна.

За одним з диванчиків уже сиділа Таня (так її називала Рута і близькі друзі). Подруга мала русяве волосся, теж зібране в хвіст, і овальні окуляри в чорній дорогій оправі; карі очі й вузенькі вуста.

Одразу, коли Рута помітила Таню, а Таня її, на обличчях обох засяяли посмішки, проте щира — тільки в Тані. Вони обійнялися, поцілувались у дві щічки і сіли одна навпроти одної. Рута краєм ока помітила, що біля Тані стоїть келих вина, і чомусь подумала, що це вже не перший.

— Не питаєш, чому я запізнилась? — спитала Рута, беручи від офіціанта меню.

— Я б здивувалась, якби ти приїхала вчасно, а так — ти в своєму репертуарі. — Таня теж взяла меню, бо вже добряче зголодніла, чекаючи подругу.

Жінки замовили страви і віддали офіціанту меню.

— І каву американо, — закінчила Рута.

Офіціант пішов.

— Ну як ти? Що поробляєш? — почала таку нервову тему для Рути Таня. — Як Гектор?

Руті хотілось сказати «нічого», але вона, мило усміхаючись, сказала таке:

— Та все добре, і слава Богу… Гектор на роботі, я пробую писати… Різні заходи, різні знайомства… А ти що? Надовго приїхала в місто? Бачу, засмагла така… Ти що, встигла кудись злітати?

— Так… По дорозі з Нідерландів в Україну заскочили в Монако, — усміхнулась Таня, сьорбаючи вино.

Рута нервово реготнула, «типу оцінюючи жарт», а насправді думала, що це гидкий діалог розцяцькованих світських курв.

Проте жодна з жінок насправді такою не була і ніколи не мріяла такою стати.

— А надовго? — повторила Рута.

— Знаєш, на довше, ніж завжди, — відповіла Таня. — У Ніла тут справи якісь. — Ніл — це чоловік Тані, він нідерландець. — І мене просять на кілька якихось політичних зустрічей. — Таня висококваліфікований перекладач. Її завжди запрошують на політичні зустрічі найвищого рівня. Вони з Рутою навчались колись в Острозькій академії [11] Острозька академія — національний автономний дослідницький університет України, в м. Острог. Найдавніший вищий навчальний заклад України. на філологічному факультеті, відтоді і дружать. — Хоча це тільки кілька вечорів, а в інший час я вільна. Зможемо частіше бачитись, якщо ти не маєш справ.

— Та ні, я готую нові композиції, весь час у студії… Пишу, сама знаєш, як це… — мовила Рута.

Та раптом, немов якась стріла, прозвучали наступні слова Тані. Різко, прямо в очі і суворо:

— Неправда.

— Щ-що? — затинаючись, не зрозуміла Рута.

— Це неправда, — повторила Таня. — Руто, за стільки років, думаєш, я тебе ще не вивчила? Думаєш, я тебе не знаю?

— Що таке?

— Я бачу, ти щось приховуєш. Я бачу, ти сумна… Що таке?

Рута дивилась просто в Танині очі. Погляд подруги був льодовитий. Таня знала, що в Рутиному житті є якісь проблеми, також вона знала, що найкраще буде прямо про них запитати. Жінка зовсім не хотіла поранити подругу, вона хотіла допомогти, бо знала, що коли та поділиться переживаннями — їй полегшає.

На Рутині очі повиступали сльози, вона схилила голову і зайшлась плачем. У ній ніби щось тріснуло… терпіння?

Таня одразу пересіла до Рути на диван і обійняла її.

— Тихо… Все буде добре… Не плач… Я впевнена, що ти все перенесеш… Ти сильна… Тихо, золотце.

— Це кінець, — крізь плач промовила Рута. — В мене нічого нема…

— Як це нема? А я?

— В мене жахлива депресія… Я нічого не роблю… Вже більше року нічого не пишу… — плакала Рута. — Гектор щодня надіється, що в мене вийде… Що ось-ось я прибіжу до нього і порадію через написану пісню… А я не біжу…

— Таке буває, Руто, — підбадьорювала Таня. — Ти не маєш себе в цьому винити. Воно прийде… Ти писала прекрасні пісні — звісно, ти зможеш писати знову, не менш прекрасні.