Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

— Ну ось, — нарешті Бенедикт простягнув Анні свій порожній розписаний наплічник.

— Молодець, — усміхнулась вона і повісила його собі на плече. — А тепер ховайся під парасольку, і йдемо.

Він кивнув і зробив все, що говорила дівчина.

Того дня на вулицях міста було мало людей. І навіть ті, що були, чимшвидше хотіли заховатись від дощу в якесь приміщення. Неспішною ходьбою йшли під парасолькою тільки Бенедикт і Анна.

— Не розумію, чому вони всі так бояться того дощу? — здивувався Бенедикт. — Він же невеликий, і вони не з цукру.

— А сам ідеш зі мною під парасолькою, — зауважила Анна.

Хлопець різко зупинився. Він тримав парасольку правою рукою, та раптом її відхилив, і маленькі крапельки почали падати просто на них.

— Ай! Бенедикте!

— Бачиш, я не боюся його, — сказав хлопець.

— Добре, я тобі вірю! — засміялась дівчина. — Поверни парасольку!

Хлопець повернув парасольку над їхні голови.

— Я йду під нею, бо ти попросила.

Анна дивилась просто в його очі. В ній ніби щось йойкнуло. Вона зненацька зрозуміла, що Бенедикт, сам цього не підозрюючи, випередив її. Того дня вона повинна була подарувати йому незабутні моменти — та він ось так просто, сказавши кілька слів, подарував їй їх раніше.

Вони дивились одне на одного кілька довгих секунд. Аж раптом проїжджа машина облила їх водою з калюжі. Вони заойкали й одразу відскочили. Анна думала, що ця машина запобігла їхньому поцілунку, а Бенедикт — що вона просто їх облила.

— Все нормально? — спитав хлопець, і не здогадуючись, про що щойно думала дівчина.

— Так, — відповіла вона. — Просто образливо мати парасольку — і все одно намокнути.

— Пусте, — спробував заспокоїти її Бенедикт. — Зате знаєш тепер, що боятись нічого. Бути мокрим — не смертельно.

— То, може, ну її? — підморгнула Анна. — Може, геть парасольку?

Бенедикт секунду думав, що дівчина жартує. А потім повільно почав складати парасольку. А склавши, зрозумів, у чому річ.

— Та дощ уже майже перестав! — засміявся він. — А я думав, чого то ти раптом стала такою хороброю!

Вона засміялась, та раптом помітила, що наближається наступна машина, яка може їх знову облити. Дівчина схитрувала, і за кілька хвилин поряд з нею йшов уже двічі облитий Бенедикт.

— Точно не ображаєшся, що сама відійшла, а тобі не сказала?

— Облиш, звичайно, ні… Я ж не з цукру…

Хлопець засміявся з власних слів.

— Ми прийшли, — раптом промовила Анна.

Вони зупинились біля потрісканого будинку з занедбаними крамничками. Над їхніми головами тихо поскрипувала заіржавіла вивіска «Перукарня “Хвіст жар-птиці”». Власне, літери тієї вивіски і кріпились до якоїсь металевої птиці.

— Перукарня?

— Так, заходьмо.

Дівчина зловила Бенедикта за руку і потягнула за дерев’яні двері. Спочатку вони опинилися в маленькому коридорчику, де замість шпалер на стінах були приклеєні вирізки різноманітних зачісок з глянцевих журналів. А потім вони, власне, і зайшли в салон з великими дзеркалами і старими потертими кріслами.

У куточку сиділи якісь дві дами з філіжанками кафи і з тоненькими сигаретами в руках. Бенедикт закашляв від диму. Хлопець не розумів, для чого вони сюди прийшли.

Зате розуміла Анна.

— Ви відкриті? — спитала вона у жінок.

— Відкриті, відкриті, — промовила одна з товстушок. — Ви хочете підстригтись?

— Ні. Ми хочемо пофарбувати волосся.

Жінки загасили сигарети і почали підніматися зі стільців.

— Ти хочеш покраситись? — прошепотів до Анни Бенедикт.

— Ми хочемо покраситись, — виправила дівчина.

Хлопець кинув на неї здивований погляд і вже хотів було щось сказати, та їх почула перукарка.

— То ви обоє хочете пофарбувати волосся? — уточнила вона.

— Так, обоє, — відповіла Анна, а потім тихіше промовила до Бенедикта: — Ти казав, що робитимеш усе, що скажу.

— Ну, не знаю, — сумнівався хлопець. — Ну, добре.

— Тільки спочатку витрусіть мокрий одяг, отам на килимку, — різко промовила друга перукарка і вказала на килим біля порогу. — А тоді вже сідайте у крісла.

Крісла насправді були такі нещасні, що волога їх уже ніяк катастрофічно не змінила би. Проте підлітки перезирнулись і покірно попрямували до килима, щоб трохи викрутити одяг, намочений водою з калюжі.

За годину Анна і Бенедикт вийшли з «Хвоста жар-птиці» вже з абсолютно синіми пасмами волосся. Вони дивились одне на одного і заходились сміхом. Підлітки не вірили, що зробили це.

Проте, дивлячись на Анну, Бенедикт розумів, що навіть цей дивний колір індиго їй дуже пасує. Він якось раптом побачив усю її красу і хоробрість. Вона була дуже красивою. А тепер, з таким волоссям, була якоюсь загадковою і гіпнотичною.