Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

— Бенедикте, а з ким ти сюди приїхав? — запитала вона.

Усі вже пили по другій банці пива і релаксично лежали на лавках човна, делікатно спираючись одне на одного.

— Сам, — кивнув Бенедикт. — Я сказав батькам, що хочу пожити сам, і вони мене відпустили у «вільне плавання».

— Нічого собі! — втрутився Макс. — І що думаєш робити?

— Не знаю… Жити, напевно.

— Як це так? Просто жити? Без жодної мети?

— А хіба це не мета? Спробувати чим більше в цьому житті? Жити — хіба не мета?

— Тьху… — Макс аж випростався. — Жити без мети не в кайф. Можна, звісно, але це без сенсу.

— Ну, добре… А в тебе є мета? — запитав Бенедикт.

Кілька секунд усі мовчали, а потім засміялись. Бенедикт не розумів, у чому річ.

— О, в нього величезна мета, — озвався, відсміявшись, Пилип. — Він мріє, щоб його танець побачила вся країна.

— Нормальна мета! — обурився Макс. — Я затанцюю так, що світ цього ніколи не забуде!

— Що? Ти танцюєш?

— Танцюю, — мовив хлопець. — І це моя мета — робити те, що приносить задоволення, і в той самий час творити мистецтво. А жити без мрії — що це за життя таке?

— То він і каже, що його мрія — спробувати все в житті, — втрутилась у дискусію Ліза.

— Він і так усього не спробує, — буркнув Макс. — Можна і по дорозі до мрії напробуватись багатьох речей. Так хоча б буде сенс.

Бенедикт нічого не відповідав. Він розумів, що хлопець має рацію. Але також він розумів, що особисто для нього найбільша мета — добре прожити своє життя. Звісно, в нього є мрії, пов’язані з поезією чи з чимсь іншим, але всі вони тліють порівняно з бажанням наповнити своє життя незабутніми моментами.

Він не продовжував дискусії, бо добре розумів і Максову точку зору.

— Ну все, припиніть. Скільки людей — стільки й вірних думок, як прожити своє життя, — озвалась нарешті Анна. — Краще скупаймось!

В усмішках п’ятьох підлітків відбивалося яскраве сонце тодішнього дня. Вони стрибали з човна у воду — і це їх окриляло. Хлюпали одне на одного водою — і це робило їх щасливими. Вони сміялись мов навіжені — і їм заздрив весь світ.

Не купався лише Пилип, який сидів на човні у своїй спортивній блузці й керував музикою. Хоча всі бачили, що він не нудьгував — після четвертої банки пива хлопець відчайдушно наспівував пісні, а на деяких моментах не міг стриматись і витанцьовував на човні запальні танці.

— Тобі теж треба ходити на уроки танців! — сміявся з нього Макс.

— Твої викладачі тільки зіпсують мій талант! — відповідав Пилип і «нарізав» далі.

Бенедикта потішив той факт, що Ліза тепер його абсолютно не соромилася, як то було в перший день їхнього знайомства. А це означало лише одне — вона приймає його.

Вони всі його приймали. Це в нього викликало легкий подив і любов до життя.

Коли купання завершилось, Макс запропонував усім повернутись до причалу, прив’язати човен і піти «кудись у центр» і там іще розважитись. Усі були не проти, та от Анна запропонувала Бенедикту пройтись до причалу по набережній. Той не відмовився.

Вийшли вони на берег абсолютно мокрі, бо купались в одязі, проте абсолютно щасливі. Бенедикту подобалось дивитись на Анну, а їй — на нього. З волосся й одягу капало, а зверху припікало гаряче сонце.

— Нічого, поки прийдемо, все висохне, — промовила Анна.

— Ви там не затримуйтеся! — кричав із човна Макс.

Бенедикт крикнув, що не будуть.

— У тебе прекрасні друзі, — признався Бенедикт, дивлячись, як удалині, посеред річки, вони пливуть у бік причалу.

Вони йшли по набережній алеї, мокрі й босі, бо взуття залишилось у човні. Інколи перехожі кидали на них здивовані погляди, але їм було начхати.

— Ти їм теж дуже сподобався, Бенедикте, — промовила Анна. — Пилип далеко не перед кожним ось так скаженіє. Думаю, ще трохи — і він не засоромиться перед тобою скинути свою кофту.

Хлопець засміявся.

— А ти як думаєш? — раптом почав Бенедикт і чомусь зупинився. Дівчина зупинилась біля нього. — Потрібно мати мету в житті?

— Знаєш, це справа кожного — на що витратити своє життя. Проте грішно, якщо в тебе є якісь мрії, а ти їх ігноруєш і переконуєш себе, що їх нема. Ти ж по-справжньому не будеш насолоджуватись моментами, якщо там, у твоїй душі, плаче якась заповітна мрія, навіть якщо ти житимеш насиченим життям.

Бенедикта знову вразили слова дівчини. Вона говорила все, що він відчував. У нього було враження, що вони знайомі сто років і вона знає його краще, ніж він сам.

— А також я думаю, Бенедикте, — продовжила Анна, — що всі найкращі моменти треба з кимось ділити. Вони порожні, якщо їх проживаєш у самотності. З цього виходить, що для мене найголовніше — це близькі люди… це друзі… це кохання… найбанальніший момент життя може стати незабутнім, якщо ти ділиш його з кимсь тобі дорогим. От чим тобі не красивий момент?