Сергій Жадан - Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

Але тепер ні минуле, ні майбутнє не має жодного значення. Вони не в змозі вплинути на щастя. Тому що літо. Вони на сонці, у воді, вони в глибині літа. А літо всесильне.

Переважно за тим, що сталося влітку, впізнаються роки. Але дивна річ — саме літо рокам не належить. Всі літа укладаються в окрему біографію, де панує відчуття, якому годі знайти точне визначення. Простіше просто сказати — просто літо.

Дивлюся на знимку і не бачу 1955 року в Читі, не бачу свого шістнадцятирічного тата. Бачу освітлення, тіні, поверхню озера, силует далекого берега, стан тіла, вираз очей, які відчував у дитинстві, в юності, які відчуваю тепер. Бачу багато-багато вод і виразів очей, які траплялися в різних місцях. Бачу своїх маленьких дітей над водою, бачу їх уже шістнадцятирічними. Вірю, що все це повториться в їхньому житті. І знаю, що так було завжди. За однієї умови. Має бути літо.

Далеко від політики

Один з моїх досить віддалених у крові і часі, але дуже тісно вплетених у життя сім’ї родичів постійно пам’ятав найважливішу життєву мамину настанову. Ніколи не пхайся до політики — так заповідала мама. Вуйко Осип народився в Маріямполі. Тато був мельником і українцем. Мама — полькою і римо- католичкою. В тому містечку це було нормально і попри те, що певним чином стосувалося політики, вирішувалося дуже просто. Хлопці йшли за татом, дівчата — за мамою, в одній сім’ї співіснували дві конфесії, дві національності, дві історії…

Осип пхатися до політики не хотів і почав студіювати медицину, як щось найнейтральніше і найуніверсальніше. Був студентом у Львові, коли почалася Перша світова війна. Далі — жодної політики, бо політикою стало все. Навіть лікарі перестали бути просто лікарями, бо хоча б раз допомагали тим чи іншим, не тим кому слід, лікарські вчинки втратили етичну стерильність, набули ознак світоглядного вибору, що однозначно перетворювалося на чисту політику.

Вуйко Осип став офіцером Української Галицької Армії. Офіцером-медиком, служив на одному із зунрівських потягів-шпиталів. Мав кілька відзнак. Після українсько-польської війни був інтернований у спецтабір. Медичні студії мусив закінчувати в Празі. Повернувшись врешті до Станиславова, повинен був відбути принизливий екзамен, котрий польська держава вигадала для підтвердження непольських дипломів. Але він знав, що мусить бути поза політикою. Почав удало практикувати. Витримував тиск польських колег як конкурент-українець. Брав участь у житті української фахової організації (в 1939 році це виявилося дуже поважним політичним злочином), важко працював. До власного будинку доробився в 1938 році. Невдовзі той перестав бути власним, ще й додав звинувачень. Щоб якось виправдатися — хоч насправді вибору не було, — в 1944-му він здав гроші на побудову одного радянського танка, що було немало.

Однак у 1945-му його арештували. Якось дуже підступно. Прийшли вночі, кликали до породіллі, він не відмовився, взяв усе причандалля…

Впродовж тюремного року він, здається, так і не зрозумів, що відбувається. Перебував у камерах політичної поліції, ніколи не маючи до політики жодного стосунку, уникаючи її кожного дня. Правдоподібно, він справді так тримався маминого заповіту, що цілковито не міг бути потрібним у жодній комбінації. Через рік його так само несподівано відпустили. Згодом він навіть не підпадав під категорію репресованого.

Хоча впродовж наступного десятиліття вуйко Осип жодного разу не вийшов з дому. Може, саме так має виглядати та справжня дистанція.

— Обід закінчився годину тому, — категорично заявила мені енергійна жіночка на рецепції, віддаючи ключ від номера.

Окрім мене в єдиному готелі цього містечка зупинилася ще одна літня пара. Обоє стрункі, з ретельно підстриженим сивим волоссям, з добротними картатими валізами, респектабельні пальта, дорогі парфуми, вишукані шалики. Здалеку їхні стрижки здавалися однаковими, але зблизька можна було зауважити, що волосся жінки вкладене трохи по-іншому. Вони ніжно трималися за руки і запобігливо зазирали одне одному в очі, він ніс її валізу по сходах, вона дбайливо витерла піт із його чола, коли вони нарешті опинилися перед дверима номера. Чомусь нас поселили в сусідні номери, хоча могли б розселити на різні поверхи та ще й розмістити в протилежних кінцях довгого, з кількома поворотами коридора, де ми навіть не здогадувалися би про існування в готелі інших мешканців.