Сергій Жадан: Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

Тоді я вдавався до останнього аргументу. Співав сумну пісню про те, як вітер березу зломив, як сарну підстрелив стрілець, як метелик поранений млів, як боротися з смертю було вже неміч, одначе боролась, заки зайшла ніч, як на світі у кожного сонце своє, як любенько живеться, як сонечко є, як згасне те сонце, як жити дарма… Я ставав спокійний. Діти спали. Я йшов туди, куди вже не конче було йти, і думав про те, що ще трохи пожити на думці було і, може, пожив би, та сонце зайшло…

Не міг навіть припустити, що життя захищає себе аж так, настільки сильно тримаючись того пучка сонячного світла, яке до останку робить нежиття невидимим. Ніколи не думав, що компрес пам’яті має таку ж гоїльну здатність, як і сни, в яких просто неможливо дійти до відчуття смерті.

Бо чому замість сухих губ, закочених очей, скручених пальців, спочених лиць, затиснутих щелеп, збитого дихання, гарячі і холоду тіл, стогонів, вигуків і проговорених марень, замість конвульсій і нерухомості, напруження й безвольності м’язів, безміру поглядів, у яких можна побачити будь-що, замість розпанаханих тіл, з яких відходили рідини і душа, я пригадую щось зовсім інше? Щось таке, що було поруч з найдорожчими смертями, але вже не мало з ними нічого спільного. Якісь незбагненні фрагменти — якісь сині вересневі небá, осіннє тепло, лямпа на нічному ґанку, чиїсь ребра під тонкою брудною суконкою, квітневий сніг, довгі білі коридори, холодна горілка з цитриновим соком, листя велетенського явора, що опало все разом за одну годину, нарцисові поля, верхні полиці перегрітих загальних вагонів, жовта піна пилку на квітневих калабанях, поспішна сигарета в лікарняному ліфті, різні чаї, різні запахи, конюшина і шипшина, блискуче і тверде листя в буковому лісі, подряпані ожинами плечі, сушені на блясі грушки (щось підозріло багато рослинних спогадів)…

А по тому здивували діти, зробивши всі нерозуміння, роздуми, асоціації, спогади і усвідомлення прозорими, гірко-солодкими і некерованими, як сльоза. Ми їхали випадковим бусом страшенно складною дорогою в туманному каньйоні. У тому ж бусі була ще маленька дворічна дівчинка. Потім сталася якась така аварійна ситуація, в якій кожен пасажир бачить її повільний розвиток впродовж кількох секунд. І ясно бачить — чим усе це закінчиться. Але сталося одне з чисельних див. Як уві сні, який не дозволяє відчути стану вмирання. Тоді діти дуже спокійно сказали — шкода би було лише дитини, вона ще нічого не знає, бо ми вже так багато пожили… Одному було аж дев’ять, меншому — ще вісім.

Літо

Зовсім незрозуміло, як це йому вдалося. Але літо вже минає. Якщо зважати на гірські канони купання в ріках — від Івана до Іллі, то залишилося ще два тижні. А я ще майже не купався. Натомість ховаюся то від спеки, то від злив у маленькій рідній хатці в горах. Оглядаю пачки старих фотографій. Одна чомусь цього разу зачепила особливо. Видно велетенське озеро, силуети будівель на протилежному боці. Видно борти дерев’яного човна, в якому сидять хлопець і дівчина. Він худорлявий, але м’язистий. Руки на веслах, відкритий радісний погляд, голова пострижена так, що спереду чуб, а все решта вистрижено під машинку. Таким міг бути підлітковий Френк Синатра. Або якісь фрагменти з фільму «Якось в Америці». Або наші хлопці біля турніка, на плесі, в довгих чорних трусах. Дівчина страшенно гарна. Вона, примружившись від сонця в не дуже холодній воді, дивиться так, ніби розуміє все на кілька десятиліть наперед. Хоч це, звичайно, ілюзія. Нічого вона не знає, крім того що вона гарна і вона подобається гарним. І це правда остаточна. Бо — крім всього іншого — її змерзлі груди виглядають даром Божим крізь китайську бавовну чоловічої довгої майки на широких бретельках.

Це Сибір, 1955 рік. Хлопцеві минуло п’ятнадцять років, дівчина трохи молодша. Вони на озері у Читі. Вона тутешня (принаймні в другому поколінні, бо в Читі важко знайти корінних сибіряків, там майже всі — діти і внуки найрізноманітніших каторжан) і вільна. А хлопець — спецпоселенець. У десять років його разом з мамою привезли під конвоєм із Західної України, з курортного Моршина. Їм довелося докласти безліч зусиль, щоб вижити на новому місці. Тепер він погано вчиться в російській школі, знається з уркаганами (кількох його однокласників вже вбили інші вуличні банди, кількох розстріляли за вбивства), носить кастет, займається греко-римською боротьбою, бренькає на гітарі, допомагає мамі в домашніх роботах, мріє стати оперним співаком, кожного тижня повинен мельдуватися в спеціальному відділі і не має права покидати місця поселення. І він не знає, що через рік ситуація зміниться так, що він знову опиниться на рідній лагідній Україні.