Коли останнього дня цієї виставки прибула інженерна колона і, знищивши «моорське роздоріжжя», почала перетворювати залізничний насип на порожній, нікчемний вал, мати Берінга заткнула воском чутливі синові вуха: брязкіт ланцюгів та зірваних рейок гучно відлунював над селищем та прилеглим узбережжям.
Перелякані цим шумом та буханням кувалд, протягом якоїсь години до насипу збіглися сотні людей. І їх ставало все більше. Навіть з таких віддалених селищ як Ляйс і Гааг були видні стовпи диму від вогнищ, в яких згорали просмолені дерев'яні шпали надважливої магістралі, що сполучала Моор з рівниною та великим світом.
Обурений натовп погрожував солдатам кулаками, викрикував адресовані їм питання, прокльони. Зараз, коли до зими було зовсім небагато, збувалися найгірші чутки про демонтаж залізниці. Зняття з експлуатації! Моор знову відкинутий на узбіччя! Відрізаний від світу.
Солдати незворушно зривали шпали, одну за одною, і звалювали на вантажні платформи, які потім відтягували паровозом далі від озера. Товарняк потроху відповзав у напрямку рівнини, забираючи з собою свою дорогу.
Обурення і розгубленість Моору, здавалося, тільки підбадьорили солдатів: незважаючи на мороз, деякі скинули френчі та сорочки, ніби гарували в літню спеку, і відкрили всім свої татуювання: чорнильно-сині орлині голови та крила птахів на плечах, блакитні русалки, сині черепи і схрещені вогненні мечі.
Один із татуйованих у відповідь на крик і лайку натовпу склав із двох ломиків щось на зразок ножиць і почав танцювати у все вужчому просторі між своїм загоном та мешканцями приозер'я. Він тупотів, кружляючи колами, завів щось жалібне і розіграв гротескну пантоміму, зобразивши, ніби ножиці перерізають йому горло. Не відводячи очей з глядачів, він завивав усе гучніше і помалу перейшов на крик, у якому моорці впізнали власну перебрехану мову: гетьбуряк-гетьбуряк-гетьбуряк!
Двоє-троє друзів танцюриста підхопили цей мотив, відбиваючи такт кайлами, лопатами та кувалдами.
Раптово у повітрі просвистів камінь. І ще один. А за мить злість швиргонула з насипу град жорстви, який полетів на татуйованих напівголих солдатів. Але ще в той момент, коли були кинуті перші камені, начальник варти, сержант, устиг випустити над головами застережну чергу з автомата.
У тиші, яка враз запанувала, чутно було тільки кроки коменданта. Майор Елліот зіскочив з вантажної платформи, відштовхнув убік сержанта, став між притихлим натовпом і готовими до контратаки татуйованими і почав несамовито волати. Кричав він довго — щось про початок, про перший крок, і знов і знов повторював одне дивакувате слово. Це було нечуване досі ім’я: Стелламур.
5. Стелламур, або Оранієнбурзький мир
Берінгу було сім років, коли він втратив свої пташині голоси. Це сталося на одній із запилюжених вистав, які майор Елліот називав Stellamour's Party і влаштовував у кар'єрі чотири рази на рік: серед гранітних блоків та руїн таборових бараків біля каменедробарки Моор повинен був пізнати, що таке спека середини літа чи мороз січневого ранку для в'язня, який в усяку пору року мусить бути просто неба.
Це було одного серпневого дня, спекотного як у пустелі, коли батько Берінга у розпал такої party упав під важелезною ношею, а потім, лежачи на спині, марно намагався звестися на ноги.
Вигляд батька, що дриґав ногами, так насмішив семирічного хлопчика, що врешті він, ніби в якійсь істеричній грі, сам упав біля цього великого жука на краю калюжі і кричав, аж поки вартовий солдат не заткнув йому рота яблуком.
Після цього нападу сміху коли б не шукав син коваля притулку в курниках чи в тіні пташиних зграй, що злітали, він свистів, туркотів і квоктав уже тільки як людина, що лише намагається вдавати курку, дрозда чи голуба, — справжній пташиний голос пропав назавжди. Після цієї втрати в нього, проте, залишилася фахова здатність розпізнавати навіть найрідкісніших птахів і випадкових гостей приозерного краю за одним-єдиним криком: білочеревого стрижа, сніжного зимородка, білу чайку і польового луня, малу білосніжну чаплю, лебедя-кликуна, гірську трясогузку, різних буревісників, малу вівсянку… — їхніми іменами Берінг у шкільні роки заповнював порожні сторінки старої амбарної книги, що вийшла з ужитку, — у ній коваль колись записував замовлення.
Великі й маленькі портрети Стелламура, лисого уміхненого чоловіка, красувалися в ті роки на дошках з плакатами, на воротах, а то й на брандмауері спаленої фабрики чи казарми — здоровенні, на всю стіну.
Читать дальше