Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Хто зараз слухатиме ці промови. Берінг відчуває тільки біль від безладних пронизливих звуків, що вилітають з динаміків і здаються йому суцільним огидним виттям.

Після того як оратор замовкає — знову музика, писклявий голосок цитри і за ним акордеон, як у довоєнних тавернах; потім співачка, яка двічі збивається, оскільки чи то плаче, чи то чхає — незрозуміло.

Музики, співаки, промовці і сам майор Елліот розчиняються в натовпі. Святкування зустрічі завершено. Аж тепер ешелонних бідолах наділяють хлібом та сухим молоком (тижневий раціон); секретар веде облік і підписує накладні. Дехто з обдарованих уже не в змозі стояти на ногах і зсутулено осідає на коліна. Кожен може йти куди забажав, вперше за багато років — куди забажав. Але куди?

Розгублено стоїть серед цього тлуму ковалиха, за одну її руку чіпляється Берінг, за іншу — його брат, який як завжди злиться, але мовчить, побоюючись погроз матері. Берінг також не розтуляє рота. Дихання потяга все ще гуде йому в вухах.

Ковалиха не вимахувала світлиною. Натовп тягнув і штовхав її з синами то в один бік, то в інший, і кожен із цих напрямів здавався їй правильним. Тому що вона була певна, тому що як ні в що інше у світі вірила, що цього разу її чекання у стінах моорського вокзалу не буде марним. Вона прийшла з квітами, Берінгів брат стискає їх в кулаці. Цикламени, зірвані на березі біля запруди.

З дітьми в кожній руці ковалиха не може, як інші, пробиватися крізь натовп. Вона і він взагалі ніколи не поспішали назустріч одне одному, підходили нерішуче, а незрідка й соромливо та збентежено. Потім війна намела між ними піщані дюни Північної Африки, розлила між ними ціле море. Вони були ледь знайомі.

Але як раніше, так і тепер ковалисі доводиться чекати на нього. Чекати у гущавині натовпу, витягуючись навшпиньки аби роззирнутись навкруги, аж поки на холодному озерному вітрі не починає колоти в очах і сльози течуть обличчям.

Вона не знає, що плаче, не чує, що повторює ковалеве ім'я, як замовляння, як формулу. Берінг тулиться збоку, приголомшений першим у своєму житті натовпом і тим бурхливим пульсом, який він відчуває в руці, що тримає його долоньку.

Після роздачі хліба метушня довкола прибульців стала менш напруженою, навіть повеселішала; невеликі гурти, обнявшись, один за одним покидали натовп, чувся сміх, під'їжджали фіри і навіть вантажівка. Елліотівські солдати відібрали в якогось кучера-горлопана заборонений прапор і заштовхали його до свого джипа. На це майже ніхто не звернув уваги. Лише перемазаний глиною кудлатий собака, що належав арештанту, з гавкотом метався довкола машини, огризаючись на ворогів свого хазяїна, відставши тільки тоді, коли один із солдатів лупонув йому по черепу кольбою свого автомата.

Незмірний,

незмірний час мусив минути, поки голови та плечі високо над Берінгом розсіюються і натовп рідшає. Немов судомне дихання, що тепер заспокоїлось, розчистило простір — мати раптово тягне геть Берінга разом з його братом.

Нарешті і ковалиха може пройти наперед, туди, де багато сірих постатей стоять сірою когортою, так і не змішуються з тими, хто чекає. Двічі їй здається, що вона віднайшла втрачене обличчя, і двічі це обличчя виявляється чужим; аж через цілу вічність вона бачить коваля, що стоїть зовсім поруч, за якихось три метри від неї. Серце в неї калатає так, що відбирає всі сили, і вона відчуває, що вже ладна була примиритися з марністю пошуків.

Коваль — виснажений худий чоловік — зупинився так різко, що той, хто йшов за ним, наштовхується на його спину. Втримавшись на ногах, він дивиться на неї.

Заріс бородою. На обличчі чорні плями. Він і схожий, і несхожий на того, що жив у її спогаді. Про шрам на лобі вона дізналася з польової пошти. Але тільки тепер її це лякає. Що ж це була за війна, на якій він так довго пропадав і з якої тепер ось так повертається? Цього вона вже не знає. Півсвіту згинуло разом з Моором, це вона пам'ятає; пам'ятає і те, що з полькою Целіною та чотирма коровами її власного обійстя зникла у землі та у вогні й половина людства, пресвята Діво Маріє! Але він один серед усіх зниклих колись тримав її в обіймах. І він повернувся додому.

Сини ніяковіють. Брат уперто не бажає пригадати цього чоловіка, а Берінг його ще ніколи не бачив. Сини чіпляються за матір, руки ж у неї тепер зайняті, як і в усіх щасливців на руїнах вокзалу.

Так і дивляться вони одне на одного, сини — на страшного незнайомця, незнайомець — на матір, і на брата, і на Берінга. Кожен мовчить. А потім незнайомець робить крок, який вириває в Берінга крик жаху. Виснажений чоловік показує на нього , повільно робить два кроки, хапає його обіруч, забирає від мами — собі на руки.