Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Обоє Берінгових братів загинули; молодший потонув у Моорському озері, пірнаючи в крижану воду однієї з бухт за іклами — так звалися затонулі, порослі червоними водоростями та прісноводними мушлями боєприпаси розбитої армії, мідні кулі, які він вибивав із патронних гільз камінням, просвердлював і носив, мов ікла спійманого хижака, на шнурку довкола шиї. Пропав і другий, старший — емігрував і згинув десь у лісах штату Нью-Йорк. Останньою звісткою від нього, отриманою багато років тому, була листівка з краєвидом річки Гудзон, сіра течія якої неодмінно викликала і скорботу за потопельником.

Коли мати Берінга на річницю смерті свого потонулого сина пускала озером букетик блакитних анемонів і запалені свічки у дерев'яних мисочках, один з вогників завжди був присвячений польці Целіні, яка прийшла їй на допомогу в ніч бомбардування.

Целіна, вивезена з Поділля на примусові роботи, заховалася тоді у земляному підвалі палаючої виноробні і затягла в це безпечне місце матір Берінга. Між дубових бочок вона намостила мішки та вологий картон і вклала на них ридаючу ковалиху, в якої раптово почалися перейми, а потім зав'язкою від фартука перетягла пуповину, перегризла її зубами і обмила новонародженого вином.

У той час, як згори до ледь освітленого сальними свічками підземелля долітав тільки гуркіт вибухів, полька обіймала матір з немовлям на її руках і гучно молилася Чорній Ченстоховській Богоматері, прихльобуючи заодно все частіше кепське прокисле вино, і зрештою почала між скоромовками молитов та літаній вершити суд над минулими роками:

Вогненна буря цієї ночі — це кара Божої Матері за те, що Моор кинув своїх чоловіків на війну і змусив їх пройти у складі жахливих армій до Шоновіце, навіть до Чорного моря та Єгипту, відплата за те, що на берегах Бугу її нареченому Єжи, улану, довелося йти в атаку проти танків, а потім під гусеницями… його красиві руки… його вродливе обличчя…

Царице Небесна!

Кара за спалену Варшаву і за каменотеса Бугая, якого з усією родиною та сусідами пригнали на лісовий склад до вуглярів з Шоновіце, щоб вони там вирили собі могилу.

Мати Божа, розраднице у скорботах!

Помста за збезчещену невістку Христину…

О притулку грішних!

…і за кушніра Зільбершаца з Озенни… Два роки ховався бідолаха у вапняковій ямі, поки хтось не видав його, і витяг звідти, і у Треблінці навіки вкинув у вапно…

Владичице милосердна!

Спокута! за попіл на польській землі та розтоптані луки Поділля…

Так скаржилась і плакала полька Целіна, коли нагорі вже давно настала мертва тиша, а виснажена мати Берінга заснула.

Чоловіки Моору, шепотіла Целіна у крихітні кулачки немовляти, знов і знов притискаючи їх до губ і цілуючи, чоловіки Моору піднялися супроти всього світу — і тепер цей світ у гніві своєму наступає на тутешні поля, немов Страшний суд, з усіма живими та мертвими, ангели з вогняними мечами, калмики з російських степів, орди неприкаяних, невідспіваних душ, вибитих з їхніх смертних оболонок, привиди!.. І польські улани в шаленому скакові на своїх конях, і жиди зі Святої землі, що бряжчать кулеметними стрічками та багнетами, і всі, кому вже нічого було втрачати, всі, хто не міг вже мати іншої віри, крім віри в помсту…

Амінь.

Підневільна робітниця Целіна Кобро з Шоновіце на Поділлі стала першою у Моорі жертвою, загинувши через чотири дні під кулями батальйону, що пройшов селищем у переможному наступі. Це було непорозуміння. В сутінках боягузливий піхотинець переплутав закутану постать польки, що вела коня у цій темноті, зі снайпером, з утікаючим ворогом, двічі марно крикнув незрозумілою мовою Стій! і Тривога! — і вистрілив.

Перша ж автоматна черга різонула Целіні по грудях та шиї і поранила коня. Целіна зав'язала коняці ніздрі, а копита обмотала ганчір'ям, щоб під час затишшя відвести із захопленого селища нічийну тварину до укриття, до соснового гаю, і тим самим урятувати від конфіскації чи забиття; цей кінь був її трофеєм. Кульгаючи, він кинувся геть, а Целіна лишилася лежати на порослих мохом каменях, і швидкі кроки піхотинця, що наближались, вона чула вже як далекий, дивно-врочистий шум власної смерті: шелест листя, хрускіт гілок, глибоке, бездонно глибоке дихання — і нарешті здавлений крик, солдатська лайка, після чого всі шерехи зникли і навіки запали в тишу.

Вранці Целіну поховали під обвугленими привокзальними акаціями поруч з робітником з моорської каменоломні, військовополоненим грузином, який помер з голоду всього через кілька годин після вступу до селища переможців.