Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Але там був лише сам комендант, який став перед закритим ще написом у конусі світла прожектора і мовчки подав знак. Полотнища сповзли додолу, на сирий пісок та в калюжі, і ще якийсь час чавкали, поки не затихли, набряклі водою.

Шереги мовчали. У кар'єрі зібралося більше трьох тисяч людей, але чути було тільки озеро, пориви вітру й тріск смолоскипів. Побілений вапном, помітний здалеку, здоровенний напис ніби завис над головами, відкидаючи до казана каменоломні хиткі, непевні тіні.

Комендант ходив туди-сюди поміж кам'яних літер слів ЛАСКАВО ПРОСИМО від «К» повз «О», «П» та «О» і назад, — світловий конус рухався за ним. Раптом Елліот повернувся обличчям до шерег і, немов відганяючи мух, змахнув кулаком, в якому затис згорнуті трубочкою аркуші паперу, і вигукнув:

— Назад! Забирайтесь назад! У кам'яний вік!

Спантеличені, втомлені довгою дорогою і довгим стоянням шеренги дивилися вгору на жестикулюючу постать, і не розуміли, що із гучномовців, нашвидку присобачених до суччя на деревах та стовпів, гримить їм назустріч голосом Елліота послання Стелламура.

Елліот кілька разів розправив свої папірці, які все норовили знову згорнутися трубкою, підніс їх до самих очей і став зачитувати параграфи мирного плану, та з такою швидкістю, що люди в шеренгах вихоплювали тільки огризки фраз, іноземні слова, розуміючи насамперед образи та коментарі, якими Елліот постійно переривав офіційний тон:

— Паскуди!.. На сільгоспроботи… сіновали замість бункерів… — тріщало й хрипіло з динаміків, — жодних фабрик, жодних турбін, жодних сталеплавильних заводів не буде більше… Армія пастухів та селян… Перевиховання і перетворення: ті, хто розпалив війну, стануть пасти свиней і вирощувати спаржу! Генерали візьмуться за вила з гноєм… Назад на ниви!.. Овес і ячмінь у руїнах заводів… Капустяні качани, купи гною… а на шосейних магістралях димітимуть коров'ячі кізяки і наступної весни зійде картопля!..

Після параграфа 22 майор почастував слухачів ще однією тирадою, а потім так само раптово й несамовито, як і почав, обірвав промову, зіжмакав папірці з мирним планом і швиргонув під ноги своєму ординарцеві, що стояв поруч.

Того вечора збори закінчилися не духовою музикою і не гімнами. Шеренги мусили стояти в тиші, поки не догорів останній смолоскип і вибілений вапном напис не зник у пітьмі. Тільки тоді комендант відпустив селян — у ніч.

Наступного тижня було зупинено річкову електростанцію; відповідно до параграфа 9 мирного плану турбіни і трансформатори із підстанції повезли геть на російських армійських вантажівках. Проте вартовим із важким озброєнням, що охороняли демонтаж, цього разу випала легка служба: ніхто в Моорі не протестував.

Хто не мав у сараї чи в погребі на своєму подвір'ї дизельного генератора, той знову запалював вечорами гасові лампи та свічки. На вулицях і в провулках уночі знову панувала непроглядна пітьма. Лише на плацу і навколо дошки оголошень під дверима комендатури блимали неспокійні грона електричних лампочок.

Одного разу вранці двоє солдатів протупотіли снігом на пагорб, до кузні, й іменем Стелламура вимагали повернути зварювальний апарат. Не один раз мати Берінга гадала, чим все-таки тоді коваль їх підкупив, що ті так швидко забралися назад зі шматком якогось старого залізяччя, а зварювальний апарат залишився лежати вдома, у підвальній схованці.

Коваль у ці дні часто сидів біля свого безнадійно схибленого на птахах сина і проказував йому назви інструментів, але, живучи разом зі своєю богомільною дружиною, ставав усе мовчазнішим, і навіть у пивниці на причалі не було в нього більше приятелів.

Моор нестримно зісковзував назад крізь роки. Вітрини колоніальної крамниці й парфумерної крамнички згасли. На берегах настала тиша: неконфісковані та невивезені мотори припадали пилом. Пальне було на вагу золота, як цинамон або апельсини.

Тільки там, де у приватних будинках квартирували офіцери, і недалеко від казарм, у теплій близькості Армії, завжди вистачало світла, по суботах до пізньої ночі грали оркестри, а в будні — музичні автомати, і нічого не бракувало. І все ж протягом одного-єдиного року стало помітно, що реверсивний час залишав сліди навіть у цих резерваціях зникомого Сьогодні: чисельність військового контингенту зменшувалась. Ешелон за ешелоном вони поверталися на рівнину. Залишались холодні будинки і солдати, що втрачали пильність: терпіли жалюгідну контрабанду, яка постачала жалюгідний чорний ринок; дивилися часто крізь пальці на підробні печатки у паспортах і перепустках; байдуже спостерігали як перші емігранти покидають цю глушину. Але хай би там що відбувалося, зі стін канцелярій, з афішних тумб і плакатів усе так само дивилося усміхнене обличчя Стелламура, лисого і справедливого чоловіка.