Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Втім, майор Елліот був невблаганним, як і раніше. Літери Великого напису обов'язково білили після кожної відлиги, і чотири рази на рік — у жовтні, січні, квітні та серпні — мешканців приозерних сіл збирали у каменоломні на Stellamour's Party, і вони стояли довгими рядами між ямами з ґрунтовою водою і височенними мурами зеленого граніту. Замість того щоб пустити події на самоплив і дозволити жахам часів війни поступово потьмяніти й затуманитися, майор Елліот винаходив для цих заходів усе нові й нові меморіальні ритуали. Схоже, комендант і сам був заручником минулого, яке щоразу наказував роз'ятрювати.

У години прийому Елліот, ніби такий собі бухгалтер вогняної стихії, сидів серед стосів обпалених і обвуглених особових справ і канцелярських книг, і незабаром не тільки кожен відвідувач чи скаржник, але і взагалі увесь Моор знав, що ці врятовані з вогню, реквізовані свідчення примусової праці, поіменні списки, стовпчики цифр, кубатури, реєстри покарань — почорнілі папери, що зафіксували не що інше, як історію барачного табору при каменоломні.

У січні того року, коли Берінгові судилося втратити свої пташині голоси, Елліот виявив серед цих документів теку з фотографіями. Це були дещо зіпсовані водою під час гасіння пожежі аматорські світлини з життя табору: в'язні у смугастих робах, в'язні у каменоломні, в'язні, що вишикувані стоять перед своїми бараками… Саме завдяки цьому альбому Елліот винайшов повинність, яка зробила його незабутнім далеко за межами району своїх комендантських повноважень.

Він почав використовувати ці фотографії як зразки для макабричних масових сцен, що їх мешканці приозер'я за його наказом розігрували в ході чергової party, а один з полкових фотографів фіксував це на плівку. Світлини мали виглядати так само як зразки. Елліот знайшов у врятованих документах записи щодо поділу в'язнів на касти і тому вимагав правдоподібного вбрання, примушуючи моорських статистів переодягатися жидами, військовополоненими, циганами, комуністами чи зрадниками раси.

Мешканцям приозер'я, костюмованим як жертви розбитого режиму, за який загинуло стільки моорських чоловіків, довелося вже на наступній party одягнути смугасті роби з грубого полотна, які мали нашивки на позначення національності, із розпізнавальними трикутниками і жовтими зірками Давида, і стояти в черзі перед уявними санаційними пунктами, позувати в ролі польських підневільних робітників чи угорських жидів з кувалдами, кайлами і ломами перед якоюсь із величезних гранітних брил, і шикуватися на перекличку біля фундаментів зруйнованих бараків — точно як бачив Елліот у своєму альбомі.

Але Елліот не був жорстоким. Він не наполягав на тому, щоб його статисти, як постаті на одному з уражених плямами цвілі фото, стояли напівголі у снігу, — навпаки, на час позування навіть забезпечував їх ковдрами і старими шинелями; дітям і старим між зйомками було дозволено перебувати в наметах. Тільки від годин переклички, від жахливого, крижаного, нестерпного часу, що минав під каркання команд, номерів та імен, — тільки від цієї вічності, як і раніше, ніхто не міг сховатись. У постановках цих сцен минали стелламурівські заходи у січні та квітні.

З нагоди літнього свята, у той день, коли батько Берінга, немов жук, лежав на спині і дриґав ногами, комендант призначив згадування фотографії, біля зубчастого білого краю якої внизу хтось написав олівцем: Сходи.

На світлині можна було бачити сотні й сотні зігнутих спин, довгу процесію в'язнів, у кожного на спині дерев'яна «коза», а в ній — великий, обтесаний у формі квадрату, гранітний блок.

В'язні тягнули свій вантаж похідним строєм широкими, вирубаними в камені сходами, які йшли від самого дна кар'єру через чотири рівні розробок до верхнього краю, що губився в тумані. Ці сходи , які лишилися неушкодженими під час війни, визволення та руйнування табору, а також у перші мирні роки, були настільки крутими та нерівними, що й без вантажу подолати їх було непросто.

Моору ці сходи були добре відомі. Звісно, вже під час перших допитів при Елліоті саме цей факт затято заперечували, а все ж кожному в приозер'ї було відомо, що більшість мерців, похованих у братській могилі біля підніжжя Великого напису, померли саме тут, на сходах, — задавлені своїм вантажем, померли від виснаження, від побоїв, стусанів та куль наглядачів. Біда тому, хто падав на цих сходах і хоч на секунду, хоч на короткий удар серця зволікав звестися на ноги.