Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Суддя і вчений Ліндон Портер Стелламур у кріслі біля книжкового стелажу в кабінеті, у яскравих кольорах…

Стелламур у білому смокінгу між колонами вашингтонського Капітолію…

і Стелламур у сорочці-сафарі, що вимахує обома руками з променистої корони на голові американської статуї Свободи…

Стелла-

Стелла-

Стелламур

Верховний суддя Стелламур Із Покіпсі у квітучому штаті штаті Нью-Йорк… — ці слова стали потім приспівом чудернацького гімну — чи то шлягера, чи то дитячої пісеньки, — який виконувався змішаними хорами під час церемоній підйому і спуску прапора та на святкових збіговиськах. Важко засвоєне по літерах на слух у неопалюваних класах, які продувалися протягами, багаторазово нашкрябане крейдою на грифельних дошках і нарешті більшою мірою вигравіюване ніж написане авторучками на грубому папері — ім'я Стелламура вже давно незгасно вкарбувалося до свідомості нового покоління. Навіть над ворітьми відбудованих водяних млинів та відновлених спілок буряківництва маяли транспаранти з нашитими на них висловами судді:

На наших полях зростає майбутнє.

Або ще:

Не вбивай.

Від тих днів, коли інженерна колона майора Елліота ліквідувала залізничне сполучення з рівниною і Моор безслідно щез із графіків руху поїздів, мешканці окупаційних зон протягом довгого процесу демонтажу та спустошення мало-помалу зрозуміли, мусили зрозуміти, що Ліндон Портер Стелламур — це не просто нове ім'я, що належить якомусь представнику Армії та режиму переможців, але єдине і справжнє ім'я відплати.

Моор ще цілком добре пам'ятав із незгаслим навіть по роках обуренням той день, коли Елліот вперше наказав населенню приозерних селищ зімкнутими колонами з'явитися до кар'єру: цього дня не лише мало відбутися відкриття проклятущого напису, текст якого вже давно облетів усе узбережжя, але передусім — принаймні так повідомлялось у листівках та афішах цієї першої party, — мав бути оприлюднений мирний план Стелламура. (Повідомлялося також, що тим, хто буде відсутнім у явочних списках цього свята без поважних причин, загрожує військовий трибунал.)

І от у призначений час велелюдна, сповнена і ненавистю, і страхом процесія поповзла до каменоломні: під проводом секретарів, яких Армія посадила на місце зниклих у виправних таборах колишніх бургомістрів та комунальних радників, крокували мешканці приозер'я мертвим залізничним насипом, тряслись і в запряжених кіньми та волами фірах вузькою жорствяною дорогою уздовж її підніжжя або гребли озером у плоскодонках чи ветхих човниках. Похмура, принижена громада, в якій найхоробріші лише наважувалися, прикривши рота рукою, прошепотіти, що комендант геть з глузду з'їхав.

Безсумнівно, такі накази міг віддавати тільки божевільний: чорні стіни барачного табору при каменоломні, порвані спіралі колючого дроту та проржавілі протитанкові пастки були прикрашені наче до свята. З транспортерів та переламаних трубопроводів, похитуючись, звисали лампіони, на вкритих мохом гранітних брилах блищали жмутки металевих квітів і гілки з дубового листя, які коваль декілька днів мусив вирізати з рулону катаної жерсті, а стрілу крана, що стирчала з великої калабані, обвивали гірлянди.

— Щоб він здох, — сказав коваль, прив'язуючи свого човна до причалу каменоломні, і сплюнув у воду.

— Захисти нас від нього, — прошепотіла Берінгова мати й поцілувала ладанку Чорної Богородиці.

Хоч би де Елліот з'являвся того дня на джипі чи на патрульному катері, — усі нишком, поза його спиною, погрожували кулаками. Але коли в сутінках засвітилися лампіони і на п'яти рядках кам'яних сходів спалахнули величезні, в людський зріст, смолоскипи, селища все ж вишикувались довгими мовчазними шеренгами, незмигно дивлячись на напис, усе ще закритий крикливо-яскравими полотнищами у кольорах війни:

Зшиті із сотень шматків та клаптів, з френчів, із закіптюженого маскувального брезенту і старих моорських прапорів, ці полотнища маяли на вітрі, лопотіли і, немов хвилі прибою, пробігали понад кам'яними літерами.

Тут лежать убиті — числом одинадцять тисяч дев'ятсот сімдесят три. А Берінгу, який стояв у цей час серед моорців, і з захопленням спостерігав за кожним актом церемонії відкриття, і який знати нічого не знав про сенс напису, здавалося, що під цим ворухким ганчір'ям блукають із витягнутими руками люди, які шукають шлях на волю, назад до світу.