Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

І раптом простір перед ним спорожнів, простір жаху, який став швидко розширюватись: Він озброєний, обережно, ось той, та це ж коваль, у нього зброя… Натовп розступився перед ним, як води Червоного моря на гравюрі в ілюстрованій Біблії ковалихи, яку він стільки разів розглядав.

Люди, море… увесь світ сахнувся від нього у темряву. Вшиваймося звідси, в укриття! Тут псих зі зброєю! Чого варті смолоскипи й палаюче суччя, каміння, дубини й голі кулаки проти блискучого чорного пістолета в його руці?

Це було п'янке відчуття — йти через цей порожній простір до нерухомого Амбраса, обличчя якого все більше тонуло у темряві й мороці: смолоскипи, а з ними й усе світло відбігли від нього. Хто ніс із собою вогонь — кинув його, загасив чи затоптав, щоб не стати для озброєного освітленою мішенню. Сліпці в ночі, що несподівано навалилась, учасники вогненної вистави, спотикаючись, напирали одне на одного в темряві.

Берінг узяв один із покинутих смолоскипів і підніс його над головою. Хто тепер жбурне камінь чи наважиться хоча б пригрозити йому кулаком? З вогнем в одній руці і з пістолетом у другій він ішов на поміч своєму хазяїну.

Собачий Король стояв сам-один, коли Охоронець нарешті опинився поруч із ним.

— Вам нічого не заподіяли? Ви… ви не поранені? — Цієї миті він почувався дуже сильним, проте його голос задрижав.

— Живий ще, — сказав Амбрас. — Ці ідіоти мене б не зачепили.

— Не зачепили? — Берінгові вчувався дзенькіт уламків його тріумфу. Він сконфужено заховав пістолет і заправив порвану сорочку. — А я? Що я мав робити?

— Нічого. Облиш, — сказав Амбрас, — ти все зробив правильно. — Потім він спитав про Лілі.

— Вона чекає в машині.

— А пес?

— І пес при ній.

На зворотному шляху до автостоянки летовище порожніло так стрімко, ніби Охоронець Собачого Короля розчахнув десь у ночі ворота, шлюз, крізь який потік відвідувачів концерту ринув на озерний берег. Дорогою Амбрас говорив мало.

Чого він пішов зі сцени, чого опинився в гущі натовпу?

Не хотів оглухнути там нагорі.

Окрім машиніста одного буряківницького товариства, який вирішив випросити у начальника каменоломні перепустку на рівнину і, жестикулюючи і просторікуючи, тягся за ними до самого ангара, більше ніхто їм дорогу не заступив. Та й цей прохач, хоча Берінгові вдалося його здихатись тільки силою, заднім числом злякався, коли через кілька днів до нього дійшли чутки, що Собачий Король зробив молодого моорського коваля не просто своїм водієм і не просто працівником, а ще й озброїв його і наказав стріляти по нападниках.

Біля ангара Берінг мусив чекати ще більше години, поки Амбрас, сидячи в армійській бронеавтівці, поговорить з якимось капітаном. Охоронець змерз, переминався з ноги на ногу, але першим повернутися до «Ворони» не наважився. З великого освітленого намету долітав гамір і сміх, і в якусь мить йому здалося, що він упізнав голос Паттона. Водій броньовика пригостив його цигаркою, але потім знову нап'яв навушники і став дивитись кудись удалину, адже Берінг не зрозумів жодного його жарту, як і коментарів щодо концерту.

Від Амбраса відгонило шнапсом, коли він нарешті виліз із кабіни і пішов до «Ворони» (Берінг підсвічував йому ліхатриком). Дог, немов порцеляновий, сидів на місці водія, а Лілі спала, прихилившись до нього, — і прокинулась, щойно Берінг відчинив дверцята. Пес не видав ані звуку. Берінг дав йому переповзти між передніми сидіннями назад, зайняв своє місце за кермом і завів мотор.

Це називалося щастям — те, що відчував Берінг на цьому шляху додому? Лілі сиділа поруч і на плавному повороті, коли машина виїжджала з автостоянки, притулилася до нього, точно так само як перед цим до дога, і не протестувала, коли він крадькома торкнувся її. А позаду сидів Амбрас, гладив свого пса і міг засвідчити, що Берінг, колишній моорський коваль, може виручити з небезпеки не лише себе, але й наймогутнішого чоловіка в приозер'ї. І на додачу до всього у вухах його ще звучала музика Паттона!

Злітна смуга була безлюдною. Тільки по її боках фари «Ворони» висвічували часом якісь постаті: вони сиділи біля вогнища або лежали у траві, загорнувшись у ковдри. Спокусі цієї широкої бетонної смуги, лише де-не-де зламаної колючими кущами, Берінг у своєму щасті не міг протистояти, і натис на акселератор. Глухе сопіння дога не було чутним у шумі двигуна. Прискорення притисло Лілі до його плеча. Злітна смуга мчала з чорної нескінченності йому назустріч, а за ним — назад, туди де він вперше поцілував жінку і врятував свого хазяїна. Кущі на узбіччях вапняно-білою стрічкою стрімко зникали з поля зору.