«Якщо ти дивився охоронцеві прямо в очі, — сказав Амбрас вранці в адміністраторському бараці, одягаючи на великий палець кільце-тримач розібраного перфоратора, — просто в очі, зрозуміло?.. У тебе не було права дивитися йому в очі, ти повинен був завжди дивитися тільки в землю, зрозумів? А деколи було досить просто ковзнути по ньому поглядом… чи з переляку надто довго витріщатися на носи його чобіт чи не зняти вчасно шапку… або ти міг поплатитись за те, що міг стояти тільки криво, а не за командою „струнко“, коли він, ударивши тебе ногою, волає: Дивись на мене! Дивись на мене, коли я з тобою розмовляю! Таких і навіть значно менших провин вистачало, щоб почути: На гойдалку! Прийдеш після перевірки. І ти починав лічити хвилини і рахував доти, доки тебе врешті не тягли під дерево.
Там тобі заламують руки за спину і зв’язують мотузкою і перед бідою, що на тебе чекає, ти, як майже всі до і після тебе, починаєш кричати, благаючи про помилування. А потім вони на цій мотузці різко підвішують тебе і б'ють, щоб ти розгойдувався — і ти… ти з криком про Божу поміч усіма силами намагаєшся утриматися в будь-якій похилій позиції, щоб, не дай Боже, не відбулося те, що якраз і відбувається: вага власного тіла тягне твої зв'язані за спиною руки догори, все вище і вище, і в тебе вже нема сил, і твоя жахлива тяжкість викручує ці руки назад, задирає їх над головою, аж поки кістки не вискакують з плечових суглобів.
Звук при цьому такий, який ти якщо й чув, то хіба що в м'ясній крамниці, коли різник відриває по одній кістки від туші чи ламає суглоб у протилежному від його ходу напрямі; так от у тебе звук майже нічим не відрізняється. Але цей хрускіт і тріщання чуєш ти один, тому що всі решта — і свині, які стискають в кулаках мотузку, на якій тебе підвісили, і твої друзі за нещастям, які поки що цілі й неушкоджені дивляться на тебе знизу, а завтра чи вже за хвилину будуть висіти тут також, — всі решта чують лише твоє завивання.
Ти хитаєшся, охоплений болем (ніколи б раніше не повірив, що можна відчувати його і не померти!), і виєш не своїм голосом (досі ти навіть не припускав, що в тебе такий голос!), і вже ніколи, ніколи в житті тобі не підвести руки так високо над головою, як цієї миті.
А якщо одному з цих спаде на думку зробити тебе взагалі калікою, він хапає тебе за ноги, і висне на них всією вагою, і розгойдується разом із тобою. Ця чаша, — сказав Амбрас, — мене обминула, але тільки ця». — Він подряпав палець кільцем перфоратора і злизував кров з маленької ранки.
Берінг уперше чув, щоб колишній в'язень баракового табору при каменоломні розповідав про свої муки. В армійських демонстраційних наметах і на шкільних уроках у перші повоєнні роки про тортури та злигодні Сліпого берега завжди розповідали лише стелламурівські проповідники (за тих часів їх так поміж собою називали моорці), але не самі жертви мордувань. І на всіх «party» в каменоломні чи покаянних ритуалах біля пароплавного причалу звільнені залишалися німими і безликими, тож Берінг і взагалі багато дітей Моору думали, що таборяни ніколи не мали власного голосу, а обличчя в них завжди були застиглими масками мертвяків, як на армійських плакатах у голих трупів, навалених купою біля бараків чи скинутих у глибокі ями: таких фотографій було вдосталь і в демонстраційних наметах, і на шкільних уроках історії, а в процесіях громад спокутників ними часто були обвішані сендвічмени.
Багато часу минуло, доки Берінг і такі як він зрозуміли, що не всі небораки з баракового табору щезли в землі чи у величезних цегляних печах крематорію, деяким вдалося врятуватися і жити тепер у тому ж світі, що й вони. Біля цього озера. На цьому березі. Лише коли Собачий Король та інші давні зебри , змінивши свої смугасті роби на армійські шинелі та бомбери, за завданням та за підтримки Армії перебрали на себе керівництво не лише каменоломнею, а й буряківницькими товариствами, солеварнями, секретаріатами, посіли й інші відповідальні пости, — лише тоді молоде покоління навіть у найглухіших закутках приозер'я мусило визнати, що минуле ще аж ніяк не зникло.
Але згадки про час, який був до них, для дітей Моору були нудними. Хіба вони мали якийсь стосунок до чорних прапорів на пароплавному причалі чи до руїн табору біля каменоломні? А до послання Великого напису в кар'єрі? Хай інваліди війни й ті, хто з неї повернувся, якщо вони мають бажання, обурюються стелламурівськими заходами і протестують проти правди переможців — для Берінга і йому подібних усі меморіальні ритуали, що проводилися хоч за наказом Армії, хоч з ініціативи громад спокутників, були не більш ніж похмурою виставою.
Читать дальше