Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Він розвертається до неї, до її обличчя, і очі її раптом опиняються зовсім близько, так близько, що, як тоді, під час першої зустрічі, він мимоволі опускає погляд. Такої близькості він не може знести без збентеження. Відчуваючи, що його бачать наскрізь, він заплющує очі і ніби лише задля самооборони, щоб уникнути цього прекрасного, бентежного погляду, наважується на те, на що досі наважувався тільки у снах і мріях.

Навпомацки він притягує Лілі до себе, цілує в губи. І вже наступної миті, немов глибоко у своєму сновидінні, відчуває між своїми губами і на зімкнутих зубах її язик.

Тепер Лілі вивільняється з його обіймів. Хоча вона відійшла всього на один крок і так само тримає його руки у своїх, вона знову далеко, так далеко, що він тужить за нею і знову жадає її тривожної, бентежної близькості.

Але вона не хоче. Він щось зробив не так. Точно не так. Він лякається. Тепер необхідно на неї глянути. Але в її очах немає докору. Яка блаженна тиша тепер на душі. Тільки зараз він чує хвилю овацій: там, унизу, до самого краю ночі гойдається поле здійнятих рук. І всі ці руки летять назустріч їм. Невидимі в чорній глибині сцени, вони тримаються за руки, міцно тримаються одне за одного. Паттонова пісня скінчилася. Діти Моору захоплено аплодують.

Тепер Лілі відпускає Берінга з полону своїх очей, і долоні свої забирає, обертаючись до Паттона і, високо здійнявши руки, починає плескати разом із натовпом: More More More!..

Такою Берінг не бачив жодну жінку. Він ще відчуває на губах вологу її язика і вигукує її ім'я. І вона чує його. Чує і сміється до нього: More! More! Охоплює пальцями його руки, різко тягне їх догори. Хай він також аплодує! І буде зовсім близько — так, як вона відчуває серце у своїх грудях. Вона не відпускає його зап'ястя. Плескає в його долоні. Він і справді її поцілував.

І тут щось у ньому розривається і випливає з тієї глибини, куди був занурений погляд Лілі. Один з давніх, втрачених голосів. Адже він хоче, хоче долучитися до загального крику — і витягує шию, як тоді, засніженим лютневим ранком, витягує шию ніби птах, курка. Але з горла крізь розкритий рот рветься не квоктання, не клекіт, а людський крик. Він тріумфує. Він кричить, як ніколи досі не кричав, і два голоси — його і її — зливаються в єдиний радісний голос.

Звісно, діти Моору (так само як і Гаагу чи Ляйсу) ладні були тієї п'ятничної ночі стояти до виснаження і аж до світанку хрипло й надсадно кричати, вимагаючи від Паттона та його групи все нових і нових пісень… Але в якийсь момент, коли вже було ген за північ, музиканти раптом зникли у чорній глибині ангара (а звідти непомітно пройшли до своїх наметів) і попри тривання бурхливих оплесків більше на сцену не вийшли. Потім погасили прожектори. Апаратуру демонтували вже при світлі кількох тьмяних ламп.

На летовищі палали вогнища та смолоскипи. Більш ніж півгодини слухачі хором обурювалися з приводу зникнення групи, потім натовп потягнувся назад, спочатку все ще гучно нарікаючи, а потім лише з глухим бурмотінням. Деякі з тих, що, будучи затисненими в юрбі, дибали крізь ніч додому, до озера, мали при собі кишенькові ліхтарики, але до пори ховали цей скарб, дістаючи його, коли відділялися від загального потоку і врешті лишалися самі, — нема чого спокушати долю і кидати виклик вивільненій в екстазі разом з іншими емоціями спразі електричного світла, електрогітар та інших знаків прогресу.

Більшість інцидентів , що згадувалися секретарями у звітах перед Армією, ставалися у таких і подібних ситуаціях саме на шляху додому. Адже у раптовій тиші після бурі, після такого дикого шалу та самозречення давні закони та правила Оранієнбурзького миру ніби якийсь час ще не мали сили; заборони не мали значення, грізні кари нікого не лякали. Багато з того, що відбулося у перші години після концерту, ставалося в одну мить і без думки про наслідки.

Втім, цього разу натовп поводив себе на рідкість мирно як для такої ночі. Немов Пекло на колесах саме відбушувало за шанувальників Паттона, лише де-не-де відбувались окремі сутички між ворожими угрупованнями «шкіряних», але не було жодного серйозного бою. Було кілька розбитих до крові носів, удари кулаками, але жодних кастетів, ланцюгів чи ломів. Паттонівська охорона і військова поліція заарештували з десяток підозрілих типів серед публіки, жодного разу не застосувавши вогнепальної зброї.

У темряві людський натовп здавався абсолютно хаотичним, але при цьому неквапливо, майже блаженно повз із долини летовища. І за арештованих ніхто, крім поодиноких п'яних дружків, вступатися на поспішав; так і стояли вони прикутими наручниками до борту бронетранспортера. Смикали свої окови, викрикували запевненення у невинуватості або прокляття, а фанів Паттона зовсім не цікавило, хто це такі: мародери, спекулянти чи вбивці, що перебувають у розшуку, — вони шкодували лише за тим, що й цей концерт закінчився.