— При мені? Яка штуковина? — Берінг і на службі в Амбраса від назв відмовлятися не бажав. Як же так можна — без назв?! Адже найменша деталька якого-небудь механізму і та разом з назвою мала своє певне призначення… Попри те, що за минулі тижні він уже звик знатися на хазяйській мові штуковин, так само як і на скупих його жестах, при нагоді він усе ж намагався удавано спантеличеним питанням вирвати в Амбраса назву. Щоправда, здебільшого ці спроби закінчувались тим, що йому ж самому й доводилося називати предмет, який мав на увазі Собачий Король.
— Яка штуковина, кажеш? А чим, по-твоєму, можна справити найбільше враження на цих горлопанів довкола? Мітлою? Ну так взяв ти цю штуковину чи ні?
— Тут вона, — сказав Берінг, на мить поклавши руку на схований за поясом пістолет.
За минулі тижні Амбрас жодного разу не питав про зброю.
Поїздка затяглася. На порожній дорозі вона б тривала півгодини, не більше. Але цієї п'ятниці вони дісталися гірського плато, де було розташоване летовище, вже коли сонце давно сіло. Здалеку було чути пробні інструментальні фрагменти, рик бас-гітари. Ворота ангара — в блискучому світлі прожекторів. А під цими воротами вирував натовп — чорний потік силуетів і танцюючих тіней. Схоже, тут зібралися тисячі людей.
Злітно-посадкова смуга старого летовища була найширшою і найкраще збереженою ділянкою шосейної дороги з відомих Берінгові в усьому приозер'ї: за минулі тижні він тричі проїжджав через цю безлюдну долину на плато, щоб на декілька секунд розігнати «Ворону» до швидкості, недосяжної на жодній зі жорствяних доріг Моору. Але злітна смуга, яка під час таких поїздок бігла йому назустріч немов ріка з раптово прочиненого шлюзу, сьогодні була густим і повільним людським потоком — і десь у ньому загубилася «Ворона», яка майже в пішому темпі повзла до ангара.
— Щось я не можу пригадати… — Лілі не договорила, тому що кожен в авті думав про одне й те саме: ніхто з них не міг пригадати, щоб на концерт збиралася така прорва народу. І це при тому, що цей наплив був пов'язаний з одним-єдиним іменем, яке виблискувало на всіх афішах, а тепер, виведене шрифтом з електролампочок, сяяло над воротами ангара:
PATTON’S ORCHESTRA
Нечуваний ажіотаж, викликаний цим палаючим, пульсуючим спалахами іменем, навіть моорського секретаря, здавалося, спантеличив. Він раптово виник перед ними, бурхливо жестикулюючи, вказав їм місце на імпровізованій стоянці машин армійської колони, а по дорозі через заблокований солдатами простір під сценою, сконфужено метушився, постійно повторюючи, що така маса людей до ангару нізащо не поміститься, це неможливо. І він, ще коли тільки почало смеркатися, переговорив з військовою поліцією. Тож концерт пройде просто неба. Лише сцена залишиться під дахом.
Сцену — поміст на сталевому каркасі, обвішаному світляними спіралями та маскувальними сітками, — перенесли до відкритих розсувних воріт, і на ній все ще перебували техніки, всі до одного у формі. Порожній ангар на задньому плані, що перетворився тепер на резонатор, сповнений величезних летючих тіней, виразно вібрував від пробних пасажів.
Охоронець моорського секретаря провів Собачого Короля з його почтом нагору, в сліпуче світло сцени, і вказав, де вони можуть розташуватися. Місця на сцені — це тісні закамарки поміж футлярів, підсилювачів та акустичних колонок, у напівтемряві, далеко від рампи. І тепер вони стояли там, кожен по-своєму незручно, і тут раптом з усіх боків залунав пронизливий свист — публіка жадала нарешті бачити своїх кумирів.
Patton's Orchestra! В окупаційних зонах не було імені (не рахуючи хіба що самого мироносця) більш славного — і більш скандального. Завдяки вечірнім шоу, що транслювалися по середах армійськими теле-та радіостанціями і досягали кожного секретаріату, пісні цієї групи стали гімнами й шлягерами, їх наспівували у найдальшій глушині, ними захоплювались, навіть коли вони викривлялися шумом і тріском перешкод.
Bandleader, худий гітарист із довжелезним, до пояса, волоссям, заплетеним у косу, назвав себе і свій «оркестр» на честь уславленого танкіста, генерала Паттона, і його девіз, яким він прикрасив ударну установку й брезент автофургонів, у котрих під армійським захистом і за армійським замовленням їздив територіями Оранієнбурзького миру, — цей девіз його фани засвоїли значно краще за всі стелламурівські лозунги: Hell on Wheels.
Там, де Паттонівське Пекло на колесах стрімголов вибігало на сцену, хапало інструменти і для налаштування «лабало» кілька брутальних тактів, бушував захват, якого не викликала жодна інша музика. Hell он Wheels! стало бойовим кличем, який часом наводив жах навіть на важкоозброєних солдатів чоти супроводу, адже часто за цим ішли хвилі захвату, які майже неможливо було відрізнити від масового бунту. Каміння й пляшки літали тоді у повітрі, прути арматури і палаючі прапори…
Читать дальше