Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Амбрасові колотнеча й тиснява на крутій жорствяній дорозі до летовища була знайомою так само добре, як і будь-яка інша перепона на шляху до ангара. Два роки тому, коли був концерт, під старим шлагбаумом вишикувалась ціла банда голомозих з ланцюгами, кастетами й сокирами і спробувала збирати з тих, хто проходив, музичну дань. Бандити швидко вступили в бій з військовою поліцією, результатом якого стали троє поранених і один труп, що лежав посеред осипу… Амбрас знав усе про перебіг концерту, кількість глядачів, порушень, нещасних випадків, бійок чи пожеж. Відтоді, як в ангарі почали проводити ці концерти, він слідкував за ними як холоднокровний обсерватор, адже Армія вимагала звіту про захід, складеного моорським секретарем і завіреного підписом керівника каменоломні.

Зараз він забрав з рук Берінга бінокль і ковзнув поглядом по набережній.

— Ми пішки не підемо. Ми поїдемо. — Він свиснув, кличучи попелясто-сірого дога. — Заводь.

Коли Берінг запустив мотор «Ворони», мул, який щипав траву біля ставка з водяними ліліями, перелякано смикнувся вбік. На прохолодному, сухому кермі Берінг відчув, як сильно спітніли долоні. Лілі сиділа поруч із ним, на передньому сидінні. Вперше з того часу як розплутувала вузол на його шкіряному фартусі, була вона так близько від нього. Амбрас сів позаду біля дога, який, тільки-но машина рушила, поклав свою морду йому на коліна.

На старій, зазвичай малолюдній дорозі, яка бігла уздовж скелястих урвищ високо над озером і вела в долину з летовищем, під цю годину також панував ґвалт; з усіх куточків озерного краю стікалася до ангара публіка. Вже через кілька кілометрів «Ворона» глухо застрягла в процесії, що сунула назустріч все яскравішим вогням.

Подорожні жадібно роздивлялися і навіть крадькома обмацували блискуче лакування крилатого «студебекера», але друзів у власника машини було тут так само мало, як і в каменоломні і взагалі в Моорі. І захистом від кулаків та каміння служив Собачому Королю не стільки страх перед ним самим чи перед його зв'язками в Армії, а насамперед дог. Амбрас опустив скло на двох вікнах, і здоровенна голова тварюки вискакувала, як на пружині, то з лівого, то з правого вікна; пес рвався з ланцюга і злим басовим гавкотом створював для машини той простір, якого Берінг вимагав короткими сигналами клаксона.

Навіть солдати військового патруля, які спинили їх біля дерев'яного мосту, щоб з усіх боків роздивитися «птахомобіль», наважилися помацати хромований дзьоб і клепані кігті, тільки коли Собачий Король зачинив вікна і вийшов з авта. У розмовах з патрулем Амбрас у якийсь момент вказав на Берінга (або на Лілі?), засміявся і щось сказав, але що саме — розібрати всередині «Ворони» було неможливо через собачий гавкіт. Не показуючи документів і не отримавши навіть контрольної відмітки, яку ставили всім відвідувачам концерту найпізніше біля в'їзду на летовище, Собачий Король повернувся на заднє сидіння, і вони поповзли далі.

Вони мало говорили під час цієї поїздки. Процесія неохоче розступалася перед ними і щільно змикалася одразу позаду, тож відблиск габаритних вогнів червонів на обличчях пішоходів. Деякі вибоїни на дорозі були такі глибокі, що солдати, які супроводжували оркестрантів, позначили їх палицями й суччям, аби попередити про пастки тих, хто йшов за ними. Обминаючи ці зяючі провали, Берінг часом влаштовував на трасі таку тисняву, що пішоходи, яким не було куди ступити, здіймали обурений крик і стукали долонями по вітровому склу. Замахнутися на машину Собачого Короля не просто долонею, а чимось більш важким і тут ніхто не смів.

Коли Амбрас несподівано нахилився вперед і торкнув Берінга за плече, той, цілком занурений у своє черепаше, сантиметр за сантиметром, просування, з переляку так смикнувся, що дзьобом «Ворони» зіштовхнув якогось рядженого з вибіленим обличчям у хащі.

— Облиш його. Їдь далі. — сказав Амбрас. І трохи згодом додав: — Ця штуковина при тобі?

Штуковина. Собачий Король рідко називав речі своїми іменами. Авто — штуковина. Радіо — штуковина. Телевізор, склоріз, карбідний ліхтар, перфоратор — ця штуковина, та штуковина. Тільки для своїх собак він постійно винаходив нові, нерідко химерні, пестливі або лайливі прізвиська, які змінювалися, втім, так швидко, що звірі краще орієнтувалися за завжди незмінною, особливою висотою голосу або свисту, якими він їх підкликав. Але з обережності вони всі здіймали голови, коли Амбрас мав на увазі лише одного з них.